Передумови і причини української революції 1917 р. Утворення Української Центральної Ради, її політична програма

20. Передумови і причини української революції 1917 р.

Утворення Української Центральної Ради, її політична програма

Українська революція стала визначною подією в істо­рії українського народу XX ст. Вона засвідчила незгасиме прагнення українців до творення власної держави. Незва­жаючи на тривале імперське поневолення, народ знайшов у собі сили, щоб за вкрай несприятливих умов протягом тривалого часу (1917-1920 рр.) вести запеклу збройну боротьбу, відстоюючи свою державність. Дослід­ники вказують на залежне і колоніальне становище Украї­ни; великодержавницьку політику щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини; важке соціальне стано­вище переважної більшості населення; невирішеність аг­рарного питання і соціального захисту робітництва; підне­сення українського національно-визвольного руху, орга­нізаційне та ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка до краю загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської, а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало українському народу історичний шанс у боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції в Росії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України. Розпочався складний, суперечливий, але дуже важливий етап у її суспільно-полі­тичному й духовному розвитку.2 березня 1917 р. у Петрограді було сформовано Тимчасовий уряд, який вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув зберегти контроль над усіма територіями імперії, зокрема й над Україною. Виконавчу владу в Україні Тимчасовий уряд передав повітовим і гу­бернським комісарам, головам земських управ.Одночасно з органами Тимчасового уряду в Україні. як і в Росії, майже одразу виникли інші структури влади -Ради робітничих і солдатських депутатів, провідну роль в яких відігравали російські меншовики, есери і більшо­вики.Третім центром влади і носієм ідеї національного від­родження України стала Українська Центральна Рада.

Ідея заснування Центральної Ради народилася на збо­рах Товариства українських поступовців (ТУП). Полемі­ка щодо принципів ЇЇ організації, завдань і програмних га­сел не вщухала кілька днів. 7 березня 1917 р. відбулися вибори керівного ядра Центральної Ради. Цей день вважається датою її створення.

Вона поступово перетворилася у справжній керівний осередок національно-демократичної революції, своєрід­ний український парламент, що, крім ТУП, об'єднував представників головних українських політичних партій, а також багатьох безпартійних прихильників українського національно-державного відродження. До неї увійшли і представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських органі­зацій, громад і гуртків, наукових товариств. У перші дні діяльності УЦР налічувала незначну кількість членів, а її повний склад восени 1917 р. становив 822 чол.

Керівником (головою) УЦР було обрано Михайла Гру-шевського (1866-1934)- видатного українського історика й політичного діяча, одного з керівників ГУП, аз 1917р.-члена партії українських есерів, прихильника автономістсь­ких настроїв. Важливу роль у діяльності УЦР відігравали відомий український письменник, лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДР11) Володимир Вин-ниченко (1880-1951), Симон Петлюра (1879-1926), а також С. Єфрсмов, Ь. Мартос, 1. Стешснко, II. Христюк та ін.Спочатку УЦР була лише київською міською організа­цією. Не змогла вона одразу сформувати і політичної плат­форми своєї діяльності, закликавши 9 березня український народ домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публіч­ним використанням української мови в державних, судо­вих та освітніх установах.19 березня у Києві під синьо-жовтими прапорами від­булася стотисячна маніфестація, що завершилася при­йняттям резолюції про автономію України.Остаточно викрисгалізував політичну програму УЦР і завершив її організацію Всеукраїнський національний кон­грес, що працював у Києві 6-8 квітня 1917 р. і схвалив до­магання національно-територіальної автономії для України та перебудови Російської держави у федеративну, демо­кратичну республіку. Глибинний внутрішній зміст цієї ос­новної стратегічної мсти УЦР розкрив М. Грушевський в опублікованих 1917 р. брошурах «Вільна Україна», «Якої ми хочемо автономії та федерації», «Хто такі українці і чого вони хочуть», «Звідки пішло українство і до чого воно йде».І Іаціонально-територіальна автономія України, за Гру­шевський, - це територіальне об'єднання всіх етнічних українських земель, організоване на основах широкого де­мократичного громадського самоврядування. Об'єднан­ня самостійно вирішуватиме усі свої справи - економічні, культурні, політичні, утримуватиме військо, розпоряджа­тиметься своїми дорогами, доходами, землями, природни­ми багатствами, матиме власні законодавство, адміністра­цію і суд. Іншими словами, автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

У федерації М. Грушевський бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних. До функцій федеративної влади мали відійти справи війни і миру, міжнародні відносини, керівництво військовими си­лами республіки, дотримання спільних валюти, міри, ваги, мита, нагляд за коштами, телеграфом, надання спільних рис карному й цивільному кодексу республік, стеження за додержанням однакових принципів охорони прав націо­нальних меншин у крайовому законодавстві.

Таким чином, М. Грушевський розумів федералізм не як основне заперечення незалежності української держав­ності, а як крок їй назустріч. Гасло автономії підтримало Товариство українських поступовців. У Києві одночасно пройшли установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів і конференція Української соціал-демократичної партії. Відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Хвиля національно-демократичного піднесення докотилася до села. З'явилась нова організація селян - Українська селянська спілка.

19 березня у Києві під синьо-жовтими прапорами від­булася стотисячна маніфестація, що завершилася при­йняттям резолюції про автономію України.Активізація суспільно-політичного життя в Україні проходила під впливом Центральної Ради, яка оголосила про скликання Всеукраїнського національного конгресу. Таким чином, із київської міської організації Рада пере­творилась на всеукраїнський національний центр.Від різних українських політичних, громадських, куль­турно-освітніх і професійних організацій на конгрес прибу­ло близько 900 делегатів. Це було небачене досі зібрання українців. Першого ж дня вони виступили за національно-територіальну автономію України. Делегати конгресу об­рали 13 8 членів Центральної Ради. Головою УЦР став М. Грушевський, а його заступниками - В. Винниченко і С. Єфремов. У повному складі УЦР збиралася на загальні збори (Велику раду), а основна робота велась у Малій раді.

В цей час провідні діячі УЦР вбачали стратегію револю­ції у досягненні національно-територіальної автономії у складі федерації - держави, яка б об'єднувала кілька націо­нальних держав. У цьому напрямі і розвивався національно-демократичний рух в Україні навесні і влітку 1917 року.Про силу рішень конгресу свідчать резолюції Всеук­раїнського військового з'їзду (травень 1917 р.). З'їзд у категоричній формі зажадав від Тимчасового уряду на­дати Україні національно-територіальну автономію. Делегати з'їзду оголосили боротьбу за українізацію військо­вих частин і обрали Український військовий комітет, який у повному складі увійшов до УЦР.Підтримка військових додала Раді рішучості. Для пе­реговорів з Тимчасовим урядом до Петрограда було на­правлено делегацію на чолі з заступниками голови УЦР. Мета цієї місії - переконати Тимчасовий уряд у доцільності надання Україні автономії. Але в умовах двовладдя в російській столиці не вдалося досягти порозуміння ні з Тимчасовим урядом, ні з Петроградською радою робіт­ничих депутатів. Такий підсумок переговорів переконав діячів УЦР в необхідності поглиблення української рево­люції. Ідея становлення автономії без згоди Петрограда стала надзвичайно популярною. Загальні збори Українсь­кої Центральної Ради (3 червня 1917 р.) постановили не­гайно приступити до закладення підвалин автономного ладу в Україні. Через тиждень, 10 червня, УЦР оприлюднила свій Універсал. Його зачитав на Всеукраїнському військо­вому з'їзді В. Винниченко. Віднині, було сказано в Універсалі, «не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядку­вати своїм життям».Проголошення революційного за формою і змістом Універсалу викликало нове національне піднесення. Та­кий розвиток української революції змусив переглянути своє ставлення до Центральної Ради російських револю­ційних демократів і Тимчасовий уряд. Відтепер в Росії зму­шені були рахуватися з діями УЦР. В Київ для перегово­рів були направлені представники Тимчасового уряду.Населення з ентузіазмом зустріло І Універсал. Продов­жувався процес організації національно-державної влади. Було створено Малу Раду й Генеральний Секретаріат-уряд на чолі з В. Винниченком.

Тимчасовий уряд, консервативні кола Росії засудили І Універсал, оголосивши його виявом сепаратизму. На цих позиціях стояли й загальноросійські партії, що діяли в Україні. Уряд був готовий застосувати проти Ради силу, але його бездіяльність у соціально-економічній сфері і курс на війну до переможного кінця призвели до падіння попу­лярності урядових партій і, врешті-решт, до червневої по­літичної кризи. Незадоволення посилив і провальний на­ступ на Південно-Західному фронті, коли за місяць боїв російська армія втратила 150 тис. чоловік.У такій ситуації конфронтація Тимчасового уряду з УЦР була недоречного. Незважаючи на негативне став­лення до національного руху, Тимчасовий уряд був зму­шений шукати угоди з УЦР. 29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація міністрів Тимчасового уряду у складі О. Корейського, М. Терещенка, 1. Церетелі. Після напру­жених переговорів було вироблено основні засади ком­промісу. Найголовнішим для українців було те, що Тим­часовий уряд зобов'язувався визнати УЦР державним ор­ганом негайно, не чекаючи Установчих зборів.Зміст досягнутої угоди текстуально оформлявся у двох різних за формою документах. Документи уряду назвали проектом постанови «Про національно-політичне стано­вище України». УЦР побажала оформити його від себе як­ії Універсал. Обидва документи мали оголошуватись од­ночасно. Оскільки три міністри не мали повноважень від імені уряду, вони повезли опрацьований документ до Петрограда, звідки повинні були повідомити про його за­твердження телеграфом. Після цього УЦР одержувала право опублікувати II універсал.

На засіданні від 2 липня 1917 р. Тимчасовий уряд за­слухав звіт про переговори й досягнуту угоду. З липня 1917 р. УЦР опублікувала текст П-ого Універсалу.

З одного боку:

- офіційно визнавалась автономія України, УЦР дору­чалось підготувати Закон про автономний устрій;

-  УЦР отримала статус вищого органу революційної демократії, Генеральний Секретаріат - вищого органу крайового управління;

- Тимчасовий уряд погоджувався з українізацією вій­ськових підрозділів.

З іншого боку:

- Закон про автономний устрій України мали затверди­ти Установчі збори, а до цього УЦР зобов'язувалася не здійснювати самочинно автономії України;

-  не уточнювалась територія, на яку поширювалася влада УЦР і Генерального Секретаріату, а також повнова­ження останнього;

-  склад Генерального Секретаріату затверджувався Тимчасовим урядом, а УЦР поповнювалася представни­ками національних меншин;

- комплектування окремих військових частин лише укра­їнцями мало здійснюватися під контролем російського ко­мандування Й військового міністра.

Оцінка П-ого Універсалу не може бути однозначною. Його зміст свідчив про те, що УЦР зробила істотні поступки Тимчасовому урядові, який прагнув обмежити національ­но-визвольний рух. Однак сам факт вимушеного визнання Центральної Ради з боку центрального уряду мав історич­не значення.

В Україні проти 11-ого Універсалу виступили самостій­ники, які в ніч з 4 на 5 липня 1917 р. організували зброй­ний виступ, щоб примусити УЦР проголосити незалеж­ність України. Але своєї мети вони не досягай.В цілому II універсал не влаштовував жодну зі сторін. Головні події були попереду.

У жовтні 1917 р. спалахнув черговий конфлікт між Центральною Радою та Тимчасовим урядом. Останній планував притягнути до судової відповідальності членів Генерального Секретаріату. Але такий перебіг подій був перерваний виступом більшовиків у Петрограді 25 жовт­ня (7 листопада за новим стилем, запровадженим у 1918р.). Другий Всеросійський з'їзд Рад сформував уряд на чолі з В. Ульяновим-Леніним. З'їзд прийняв два важливі доку­менти: Декрет про мир та Декрет про землю. Перемігши у Петрограді, більшовики намагалися взяти владу в інших містах колишньої Російської імперії.Отримавши звістку про події в Петрограді, УЦР не­гайно створила Комітет з охорони революції в Україні. 27 жовтня (9 листопада) Генеральний Секретаріат висту­пив з відозвою «До всіх громадян України», в якій заяв­ляв, що рішуче протистоятиме будь-яким спробам під­тримки більшовицького перевороту на місцях. Раду на­родних комісарів - уряд, створений більшовиками, - Сек­ретаріат визнавав як уряд центральних районів Росії. Ця відозва загострила відносини між УЦР та більшовиками.Таким чином, у листопаді 1917 р. в Києві сформували­ся три ворогуючі табори, які протистояли один одному. Прихильники повалення Тимчасового уряду згрупува­лися навколо штабу Київського військового округу (10 тис. озброєних прихильників). Більшовики спирались на Ради робітничих і солдатських депутатів і мали 6 тис. озброєних чоловік. Центральна Рада мала у своєму розпорядженні близько 8 тис. озброєних симпатиків.Ініціативу у подальших подіях виявили більшовики. 29 жовтня 1917 р. вони розпочали у Києві збройне повс­тання. Бої тривали три дні. Війська КВО зазнавали пораз­ки. Тоді в події втрутилися війська УЦР. Спеціальна комі­сія із представників ворогуючих сторін виробила угоду, згідно з якою війська КВО виводилися з міста, а охорона Києва передавалася військам Центральної Ради.Після перемоги повстання у місті склалося своєрідне двовладдя: воно одночасно контролювалось військами УЦР і більшовиками. 11 листопада більшовики скликали засі­дання Рад робітничих і солдатських депутатів, на якому було схвалено ідею - «реконструювати» УЦР на Всеукра­їнському з'їзді Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. «Реконструкція» передбачала перетворення УЦР за російським зразком на Центральний виконавчий комітет (ЦВК) рад України, де більшість належала б біль­шовикам. Тим часом УЦР вела підготовку до Українських Установчих зборів, які мали б констатувати новий суспіль­но-політичний та економічний устрій України.Керівництво УЦР, вбачаючи в діях більшовиків небез­пеку для України, на засіданні Малої Ради, яке розпочало­ся 6 листопада 1917 р., проголосило III Універсал. В ньому йшлося: «Віднині Україна стає Українською Народною Рес­публікою. Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська Республіка стала Федерацією рівних і вільних народів. До Установчих Зборів України вся власть творити лад на наших землях, давати закони й правити на­лежить нам, Українській Центральній Раді, й нашому правительству - Генеральному Секретаріатові України».

III Універсал проголошував широку програму пере­творень:

- скасовувалося право приватної власності на землю - вона визнавалася власністю всього трудового народу й передавалась йому без викупу;

-  Центральна Рада зобов'язувалась негайно подбати про мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

- проголошувалася свобода слова, друку, віри, зібрань, спілок, страйків, а також недоторканність особи і помешкання;

- скасовувалася смертна кара;

- впроваджувався 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом;

-  підтверджувалося право на національно-терито­ріальну автономію.

За визначенням В. Винниченка, 111 Універсал не спра­вив такого впливу, як перший. Накреслена у Ш-ому Уні­версалі соціально-економічна програма не задовольняла значну частину населення, особливо селянство, яке очіку­вало негайного переділу поміщицької землі.Також не в дусі моменту були і пункти, що проголо­шували Україну складовою частиною Російської федерації рівних і вільних народів, яку УЦР зобов'язувалась допомогти створити.Особливо ж небезпечним було положення про те, що УЦР стане на сторожі «прав і революції не тільки нашої землі, а й усієї Росії». Це було непосильне й непотрібне для України завдання.Проголошення Української Народної Республіки ста­ло актом великої історичної ваги: український народ після тривалого поневолення заявив про відродження власної держави.