Соціально-економічний розвиток СРСР в 20-ті рр. 20 е годы ссср соц эконом развитие

14. Соціально-економічний розвиток СРСР в 20-ті рр.

індустріалізація в СРСР

Відбудова господарства, зруйно­ваного за роки першої світової та громадянської воєн, поставила пе­ред більшовиками питання про подальший розвиток країни. Всім було зрозуміло, що країна потре­бує модернізації, яка вивела 6 її з економічної відсталості. Питання полягало в тому, як це здійснити.

На XIV з'їзді ВКП(6) у грудні 1925 р. було схвалено стратегію прискореного розвитку промисло­вості, здійснення імпортозамінної індустріалізації.

Проведення політики індустріа­лізації почалося здійсненням пла­ну ГОЕЛРО — плану електрифікації країни. Остаточно цю політику було схвалено після затвердження ди­ректив першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства на 1928/29-1932/33 рр.

Основою дискусії, що розгорі­лася в партійному керівництві, було питання про темпи й масштаби про­мислового будівництва в СРСР. Вирішальним у цьому став ідеоло­гічний чинник і зростаючий культ особи Сталіна. У зв'язку з цим у партійному керівництві були дві основні позиції:

•    О.Риков, голова Раднаркому, виступав за збалансований роз­виток сільського господарства і промисловості;

•    Л.Троцький вимагав здійснення надіндустріалізацІЇ (високі тем­пи розвитку промисловості в най-коротші строки). Більшість членів ЦК ВКП(б)

підтримала Рикова, але з 1928 р. Сталін почав проводити політику над­звичайних заходів щодо селянства та прискорення темпів індустріалізації. Така ситуація вплинула й на вироб­лення завдань першого п'ятирічно­го плану. Із двох пропонованих ва­ріантів — мінімального, який пе­редбачав 18% зростання темпів еко­номічного розвитку на рік, та опти­мального, що передбачав 20-22% зростання, було схвалено останній,

що його згодом коригували в на­прямку різкого підвищення показ­ників розвитку галузей важкої про­мисловості (на 37% щорічно).

Перша п'ятирічка виконувалась у складних економічних і політич­них умовах. Завищення планових показників розвитку економіки спричинило диспропорції та при­звело до зриву виконання завдань. Офіційна пропаганда вирішила не знайомити радянський народ з та­ким провалом і, повторюючи слова з промов Сталіна, твердила про до­строкове виконання завдань першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Ре­альні темпи зростання становили близько 16%. А заплановані показ­ники першої п'ятирічки були досяг­нуті лише в середині 50-х років.

Основними джерелами індуст­ріалізації були:

•    використання доходів державно­го сектора економіки;

•    націоналізація промисловості;

•    збільшення прямих і непрямих податків;

•    використання трудового енту­зіазму трудящих і дармової праці політичних в'язнів;

•    примусова колективізація сіль­ського господарства. «Надіндустріалізація» призвела

до падіння продуктивності праці, зменшення кількості споживчих то­варів, посилення грошової емісії (радянський карбованець перестав бути конвертованим), інфляції, по­гіршення матеріального становища народу, і як наслідок, — запровад­ження карткової системи.

У другій п'ятирічці (1933-1937 рр.) сталінське керівництво перейшло до більш-менш збалансованої пол­ітики щодо темпів економічного розвитку господарства країни. І хоча результатом розвитку її еко­номіки стало виконання планових завдань по 10 показниках, в ціло­му ж завдань п'ятирічного розвит­ку, попри офіційні заяви, теж не було виконано.

Підсумки індустріалізації в оцінці сучасних істориків залишаються досить неоднозначними.

З одного боку, СРСР із країни, що ввозила машини, перетворився на країну, що почала самостійно забезпечувати себе машинами. В економіці було створено нові галузі: літакобудування, автомобілебуду­вання, хімічна промисловість, сільськогосподарське машинобуду­вання, енергетична промисловість та ін., а за обсягами промислового ви­робництва радянська країна вийш­ла на друге місце у світі. СРСР пе­ретворився з аграрно-індустріаль­ної в індустріально-аграрну країну. З іншого боку, ціна індустріалізації виявилась занадто високою: в СРСР було підірвано сільськогосподарсь­ке виробництво, скоротилося вироб­ництво в легкій і переробній галу­зях промисловості вкупі з різким зниженням якості товарів, сталась ізоляція радянської економіки від світової, відбулося загальне одер-жавлення засобів виробництва, по­силилася централізація в управлінні економікою, утвердилися командно-адміністративні методи управління. Найнегативніший аспект індустріалі­зації — її проведення не було спрямоване на піднесення життєвого рівня населення. Інтереси і потреби людини цілковито ігнорувалися, а її особистість нівелювалась.

Колективізація в СРСР

Одним із джерел індустріалі­зації була колективізація, яка за­разом мала забезпечити контроль з боку ВКҐ!{6) над селянством і придушити будь-які спроби се­лянських виступів. Колективізація розпочалася за рішенням XV з'їзду партії більшовиків (1927 р.); вона стала важливою складовою фор­мування тоталітарної системи.

Здійснення Індустріалізації за­гострило становище в аграрному секторі. Восени 1928 р. розпоча­лися перебої з постачанням хліба. За умов зростання ринкової ціни на хліб селянство відмовлялося продавати державі хліб за нижчи­ми цінами. Становище можна було легко скорегувати зміною цінової політики — зниженням цін на про­мислові товари й підвищенням за­купівельних цін на продукцію сільського господарства. Порушу­ючи рішення XV з'їзду ВКП(б) про збалансований розвиток галузей економіки, політбюро ЦК ВКП(б) у січні 1928 р. винесло рішення про примусове вилучення у селянства зернових надлишків і необхідність форсованої колективізації сіль­ського господарства. Група членів ЦК ВКП(б) під проводом М.Буха-ріна виступила проти відновлення воєнно-комуністичних методів еко­номічної політики, але зазнала по­разки. Перемогли прихильники точки зору Сталіна, які наполягали на необхідності проведення суціль­ної колективізації, тобто суцільного насадження системи колгоспів.Суцільна колективізація почала здійснюватись уже в 1929 р., назва­ному «роком великого перелому». Керівники окремих районів, спону­кувані «високим керівництвом», змагалися, хто першим прозвітує про завершення колективізації. З'я­вилася сила-силенна абсолютно нежиттєздатних колективів-комун і колгоспів-гігантів. У відповідь на ці заходи селяни почали масовий забій худоби, аби тільки вона не потрапила до колгоспу. Було бага­то повідомлень про підпали, теро­ристичні акти, масові селянські ви­ступи. Виникла загроза зриву вес­няної посівної.

2 березня 1930 р. у «Правді» з'я­вилася стаття Сталіна «Запаморо­чення від успіхів», в якій зазначали­ся серйозні помилки на селі, а саме: порушення принципу добровільності вступу до колгоспів, відмова від ура­хування різноманітності умов у різних регіонах. У помилках «вождь народів» нахабно звинуватив лише місцевих партійних керівників.

Стаття й опублікована після неї постанова ЦК ВКП(б) були не чим Іншим, як тактичним кроком сталін­ського керівництва, спрямованим на заспокоєння громадської дум­ки. Селяни сприйняли нові наста­нови як сигнал до виходу з кол­госпів. До червня 1930 р., порівню­ючи з березнем, рівень колективі­зації впав із 58 до 24%. Але після XVI з'їзду ВКП(б) почалася нова хвиля колективізації.

Було розроблено директивний план, за яким зернові райони за строками завершення колективізації було поділено на три категорії:

•    до першої категорії віднесено зер­нові райони Північного Кавказу й Поволжя. Тут колективізація мала завершитися весною 1932 р.;

•    до другої категорії — Україну та Білорусію (весна 1933 р.);

•    до третьої — всі інші та незер-нові райони {весна 1935 р.). Селян-одноосібників обкладали

нестерпними податками.

Головним методом проведення колективізації (колгоспного будів­ництва на селі) став терор проти селянства.

Передбачалося перетворити всіх трудівників села на державних ро­бітників, а земельну власність — на державну.Соціальний склад селянства на­передодні колективізації відзначав­ся неоднорідністю, і ставлення його прошарків до радянської влади та­кож було неоднозначним. Незамож­них («бідняцькі») та «пролетарські» категорії селянства стали соціаль­ною базою радянської влади на селі під час проведення колективізації. Щодо «середняка» радянська вла­да впродовж деякого часу виявля­ла толерантність.

Головне вістря «класової бороть­би» було спрямоване проти «кур­кулів», яких передбачалося «знищи­ти, як буржуазний клас». Ця верства селянства стала головним противни­ком соціалістичного експерименту на селі. З осені 1929 р. радянська вла­да розпочала активний наступ проти «куркульських» господарств.

Попервах наступ здійснювався методом адміністративного тис­ку — встановленням підвищеного зерноподатку, забороною оренди землі та вступу до колгоспів. У грудні 1929 р. радянська влада пе­рейшла до політики відкритого те­рору проти заможних селян — «куркулів». Було встановлено ка­тегорії «класових ворогів на селі».Відповідно до категорії визна­чалися міра покарання та чи­сельність «ворогів».

Конкретні цифри «розкуркулен-ня» передбачали, що до першої ка­тегорії (активні вороги радянської влади) належать 60 тис. сімей, до другої {активні саботажники колгос­пного будівництва) — 150 тис. По­ступово політика «розкуркулення» перетворилася на засіб боротьби проти всіх селянських господарств, які чинили опір колективізації. Вона поширилася на господарства серед­няків, навіть на бідняків. Усього було «розкуркулено» до 15% се­лянських господарств, а адміністра­тивно вислано 20% селян.

У 1935 р. набрав чинності за­кон про охорону соціалістичної власності на селі, прозваний у на­роді законом «про 5 колосків». Згідно з ним найменша крадіжка каралася розстрілом або 10 рока­ми таборів. Амністію було забо­ронено. Тільки за 5 місяців дії за­кону було розстріляно 2 тис. осіб, а 55 тис. ув'язнено в таборах.

Колективізація призвела до повної дезорганізації сільськогосподарсько­го виробництва. Збір зернових упав до рівня 1921 р. Поголів'я великої рогатої худоби скоротилося вдвічі, свиней — у 2,2 раза (поголів'я не змогли відновити протягом наступ­них ЗО років). Порушився баланс у розвитку сільського господарства і промисловості, що призвело до хро­нічного відставання аграрного сек­тора. Було фізично знищено най­більш кваліфіковану частину сільськогосподарських працівників. Голодомор 1932-1933 рр. у зерно­вих районах тільки в Україні за оці­нками деяких спеціалістів забрав життя понад 7 млн осіб, у Казах­стані — 2 млн.