Криза і розпад Юго­славії развал югославии 1980 1990

26.Криза і розпад Юго­славії

Після смерті Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колектив­ний орган — ПрезидІум, в якому була представлена кожна республі­ка, в країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного со­ціалізму в Югославії прийняла фор­му міжнаціональних конфліктів.

Пошук шляхів виходу з кризи привів до необхідності проведен­ня на той час економічних, політич­них реформ та реформ Союзу Ко­муністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні поча­лось проведення економічних ре­форм, автором яких був А.Марко-вич. Першим пунктом стало подолан­ня інфляції і перетворення дінара (грошова одиниця) у конвертовану валюту, що з успіхом було зробле­но на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сути­чок стали події в автономному краї Косово (заселений переважно албан­цями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х рр., коли почались масові виступи проти за­силля сербської меншості (серби займали всі державні посади в краї).

Події в Косово привели до роз­колу громадської думки в країні та до політичної активності населення.

Хвиля націоналізму охопила країну: великосербського, хор­ватського, албанського, словенсь­кого та ін. На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінуючою думка, що з кри­зи можна вийти щляхом утворен­ня окремих національних держав.

У 1989 р. у всіх республіках утворюються опозиційні партії, а весною 1990 р. на виборах у Сло­венії і Хорватії перемагають на­ціональні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище була невдалою. Робота з'їзду тимчасово перерва­лася, та так і не була відновлена. СКЮ розпалась. Республіканські ор­ганізації перейшли на націоналістичні позиції. Сербські комуністи стали сербськими великодержавними шо­віністами на чолі з С.Мілошевичем.

Листопадові вибори 1990 р. дали перемогу прокомуністичним (про-сербським) силам у Сербії і Чорно­горії, Боснії і Герцеговині, Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де до влади прийшли націона-лісти, прийняли нові конституції і висло­вили намір вийти з федерації. На ре­ферендумах у Словенії І Хорватії пе­реважна більшість населення висло­вилась за незалежність (80% і 95% - за відповідно). Союзне керівницт­во, переважну частину якого скла­дали серби, виступило за збережен­ня єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Сло­венії (лідер М.Кучен) І Хорватії (лі­дер Ф.Туджман) про вихід з Юго­славії (червень 1991 р.), спочатку в Словенії, а потім у Хорватії поча­лись бойові дії між загонами са­мооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було надано наказ забезпечити єдність Югославії.

Після поразки ЮНА в Словенії, основні бойові дії перемістились в Хорватію. Там місцеві серби при до­помозі ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією, де компактно прожива­ють серби (10% території Хорватії) та проголосили тут Республіку Серб­ська Країна зі столицею — містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припиняються.

Для припинення етнічного конф­лікту І розмежування воюючих сто­рін до країни було введено війська ООН — міжнародні миротворчі си­ли. У конфлікт втрутилось і Євро-пейське співтовариство, його члени в січні 1992 р. вирішили визнати всі нові держави, що забажали б вий­ти зі складу Югославії. Після міжна­родного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держави. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте, на території ос­танньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сер­бська Країна. У 1995 р. стотисяч­на хорватська армія провела успіш­ну операцію «Буря», в результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідована. 15 тис. сербів за­гинуло, 250 тис. стали біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом перего­ворів домоглась суверенітету і над Східною Словенією.

27 квітня 1992 р. Сербія І Чорно­горія проголосили утворення нової держави — Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Бал­канах не припинилась. У березні 1992 р. розгорівся етнічний конф­лікт у Боснії і Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) — 17% та серби і хорвати, які спові­дували іслам (43,7%). Сербська ча­стина населення на чолі з Радова-ном Караджичем прагнула при­єднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сер­бську Республіку БіГ), мусуль­манська на чолі з АлІєм Ізитбего-вичем — незалежності (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була виз­нана США і країнами ЄС); хорватська — приєднання районів компакт­ного проживання хорватів до Хор­ватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзна­чилась особливою жорстокістю, ет­нічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ {хорвати контролювали 20%, му­сульмани — 10% території БіГ). Ос­новні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового спів­товариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть вве­дення військ ООН, які повинні були роз'єднати воюючі сторони, забез­печити мирне населення всім необ­хідним і, тим самим, створити спри­ятливі умови для вирішення конф­ліктної ситуації за столом перего­ворів, не мали успіху. Тоді за рішен­ням ООН авіація НАТО і контин­гент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищу­ючи їхню бойову техніку. Як акція помсти сербів, стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут сер­би влаштували різанину мусуль­манського населення (загинуло 8 тис. чол.). Під прикриттям авіації НАТО (серпень-вересень 1995 р.) мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БіГ.

Під тиском світової громадсь­кості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. У Дейтоні (США) 15 грудня 1995 р. було укладено попередню угоду, яка остаточно була підписана у Парижі. За цією угодою БіГ залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49%) і хорвато-мусульманську (51%) частини, для спільного існу­вання яких була розроблена систе­ма взаємовідносин. Для реалізації угоди і проведення виборів у орга­ни влади на територію БіГ вводив­ся контингент багатонаціональних сил (60 тис. чол.), до складу якого входили і українські підрозділи.Здавалось, війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни заги­нуло понад 200 тис. чол., поране­но — 500 тис, 3 млн стали біжен­цями), але у лютому 1998 р. заго­стрився конфлікт в Косово — ав­тономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єд­нані сили НАТО розгорнули бо­йові дії проти СРЮ. Впродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на те­риторію СРЮ було випущено ЗО тис. тонн, вибухових речовин. Зреш­тою, керівництво СРЮ вивело вій­ська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте, на цьому етнічний конфлікт не скін­чився, він лише стримується силою. 2001 р. у Косово відбулись вибори, на яких перемогли прихильники не­залежності краю.Новий вибух конфлікту на Бал­канах спалахнув у Македонії (бе­резень 2001 р.). Македонія була єдиною республікою СРЮ, якій вда­лось уникнути збройного конфлікту у період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії значну опозицію складали Греція і Болга­рія, які боялись сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президенту Б.Трайковсь-кому, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існу­вання нової держави на її території були розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні помірко­вана внутрішня політика не забез­печили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці складають третину населення країни), керую­чись прикладом і підтримкою ко-совських албанців, розпочали бо­йові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за ал­банцями державоутвоюючої нації, надати автономію районам з пере­важною більшістю албанського на­селення. Завдяки зусиллям світо­вої громадськості, ООН, НАТО сто­рони сіли за стіл переговорів. Пра­ва албанців були розширені. Конф­лікт вдалося вгамувати.

Поразки сербських шовіністич­них сил у етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, БІГ, Косово) призвели до масових ви­ступів населення проти режиму пре­зидента Сербії С.МІлошевича. Влітку-восени 2000 р. у країні роз­горілася політична криза, яка су­проводжувалась загостренням від­носин між Сербією та Чорного­рією. Остання взяла курс на проголошення незалежності. Приво­дом до загострення політичної бо­ротьби стали вибори Президента Югославії. Головними суперника­ми на виборах були Слободан Мілошевич і Воіслав Коштуніца. Під тиском опозиції конституцій­ний суд визнав перемогу на вибо­рах Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед лицем безлічі проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовари­ства з метою видати Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо.Стосовно відносин з Чорного­рією після тривалих переговорів було укладено домовленість про пе­ретворення федерації Югославії на конфедерацію. З 1 березня 2003 р. Югославія припинила своє існуван­ня. Через три роки має бути прове­дено референдум про подальшу долю конфедерації Сербії І Чорно­горії. Завдяки реформаторській діяльності уряду Зорана Джинджи-ча (12 березня 2003 р. був застрі­лений представниками однієї з кри­мінальних угруповань Белграда) Сербія змогла подолати економічну кризу. Мілошевич в обмін на еко­номічну допомогу США та країн ЄС був переданий до міжнародного трибуналу в Гаазі. Також до трибу­налу було передано або приїхали самостійно ще цілий ряд воєнних і політичних діячів Сербії та Хорватії.