римская империя РИМСЬКА ІМПЕРІЯ Р II - III ст. н. е.

РИМСЬКА ІМПЕРІЯ Р И-Ш ст. н. є.

УII ст. Римська імперія досягла кульмінації розвит­ку. На початку столітті правив імператор Траян (98— 117). Під час його правліня зовнішня політика стала наступальною.

Особливо небезпечні для риму було Дакійське цар­ство. 101 р. царя Дакії /їецебала було розбито, і він був змушений укласти мир/ Д° римлян переходила частина території Дакії, а 105 р/ розпочалась нова війна, що за­кінчилась 106 р. приєднаня до руму всієї Дакії.

Завоювання Дакії мало  певне стратегічне й економіч­не значення. Римляни розбудися небезпечного сусіда. Тепер вони мали зручний плацдарм для того, щоб відби­вати напади з північного сходу.

Після закінчення Датської війни велика увага при ділилася укріпленню кордонів. Траян наказав збудувати систему прикордонних укріплень, що сполучалися між собою шляхами. На ліні* кордону викопували рови і ро били насипи. Таким чином створювався бар'єр, що мав перешкоджати можливому наступу варварів.

Завоювання Дакії допомогло зміцнити римський вплив у Боспорському царстві.

Незабаром посилила^ Римська агресія і на Сході. 106 р. було приєднане Небатейське Царство в Аравії, а через кілька років розпочалась війна з Парфією. У ви­никненні війни Риму з Іїарфією велику роль відіграло вірменське питання. 113р.- Римські війська завоювали Вірменію, всю територій вірменського царства було перетворено на римську провінцію. 115 р. римляни пе­рейшли р. Тигр, завоювал* Адіабену, Вавилонію, а потім здобули столицю Парфії Ктесіфон

Траян, досягти Персидської затоки, планував похід в Індію. Однак цим войовничим намірам не судилося здійснитися. Йому довелось припинити наступальні дії, оскільки у Месопотамії, Єгипті та на Кіпрі почалися за­ворушення місцевих нарадів• Придушивши їх, Траян вичерпав ресурси для подальшого  продовження насту­пальної війни проти Парфії. Хвороба змусила імператора повернутися в Італію, але в дорозі (у Малій Азії) він помер.

Траян намагався зміцнити імператорську владу, дбав про розвиток провінцій. У роки його правління спору­джували нові та впорядковували старі шляхи, що також сприяло розвитку італійського господарства, влаштову­валося чимало розкішних видовищ. Після Дакійської війни видовища тривали 123 дні, на сцені билося 10 тис. гладіаторів і було зацьковано 11 тис, диких звірів.

Після смерті Траяна імператором став Лдріан (117— 138). Він, як і його попередник, був досвідченим полко­водцем, але на відміну від Траяна дбав про забезпечен­ня кордонів і збереження миру. Парфянському цареві повернули області, завойовані Траяном, бо новозагарбані й далеко не втихомирені території важко було втримува­ти без крайнього напруження. Вірменія з провінції знову перетворилася на царство, що його очолював переваж­но залежний від Риму цар. Але Адріан зберіг завойовані Траяном території в Аравії, а також Дакію, яку Рим про­довжував колонізувати вихідцями переважно зі східних провінцій. Діяльність Адріана спрямовувалася на по­дальше посилення імператорської влади і розвиток бюро­кратичного апарату.

Важливим заходом Адріана було видання так званого "Вічного едикту", згідно з яким ініціатива в зміні право­вих норм перейшла до імператора. За час свого правління Адріан об'їздив майже всі провінції, що передусім мало політичну мету. Прихильник мирної політики, Адріан приділяв велику увагу зміцненню обороноздатності ім­перії: прикордонні лінії (особливо в Західній Європі) були укріплені, посилено військову дисципліну. Особливе значення мала зміна порядку комплектування військ. До II ст. н.е, основні війська (легіони) поповнювалися римськими громадянами. З часів Адріана у легіони по­чали приймати жителів провінцій, незалежно від того, чи мали вони римське громадянство.

Улюбленим містом Адріана були Афіни. Він прикра­сив їх новими спорудами і пишався тим, що був афінсь-ким архонтом. Він писав вірші, умів ліпити і малювати. Адріан помер після тяжкої хвороби, на яку захворів під час подорожей. Після врочистого похорону прах по­мерлого було поставлено у спеціально збудованому мав­золеї — монументальній споруді, що існує і досі під на­звою замку святого Ангела.

Наступником Адріаиа став Антонін Пій (138—161). Він був розумною людиною, ніколи не втрачав рівнова­ги, з презирством ставився до слави, виявляв щедрість щодо інших, був скромним і вимогливим до себе. Прин­ципами його правління були справедливість, щастя, вір­ність. За Антоніна Римська імперія зберігала свій пре­стиж. Дипломатичними засобами йому вдалось запобігти вторгненню парфян, у Причорномор'ї він допоміг Ольвії і переміг аланів. Антоніну довелось вести війну в Бри­танії. На північ від Адріанового валу було споруджено новий вал, що захищав римську територію від нових вторгнень.

Антоніна наслідував Марк Лерелій (161—180) — ви­датний представник стоїцизму. Свої погляди він виклав у нотатках, що мають назву "До самого себе", знайде­них і опублікованих після його смерті. Він прагнув само­вдосконалення і життя відповідно до законів природи. Правління Аврелія було сповнене війнами, що потре­бували багато коштів. До того ж рознесена військами чума, що лютувала навіть у Римі, призвела до багатьох смертей. Придунайські області аж до самої Італії зазнали нападів різних варварських племен. (Причинами нападів були ті пересування племен вздовж західних кордонів імперії, що увійшли в історію під назвою Великого пере­селення народів.) Римляни здобули перемогу над варва­рами, зокрема розгромили сарматів. Останні визнали римський протекторат, на їхній території було розміще­но римські гарнізони. Частково варвари оселялися у рим­ських областях на правах колонів (орендарів).

Згодом війна з варварами відновилася. Імператор знову виступив у похід. І ця друга кампанія закінчилась перемогою римлян, але під час нової епідемії чуми, що поширилась у військах, Марк Аврелій помер.

Війни і внутрішні потрясіння позначилися на стані імперських фінансів. Під час воєн на Дунаї довелося вдаватись до надзвичайних заходів: з торгів продавали належні імператорові речі, коштовний посуд, дорого­цінне каміння, імператорське вбрання. Економічне ста­новище імперії за час правління Марка Аврелія похит­нулось.

Наступником Марка Аврелія був його син Коммод (180—192). Він уклав з варварами мир, відмовившись від нових територіальних надбань. Для внутрішньої по­літики Коммода характерним є посилення абсолютист­ських тенденцій.

Вищі кола Риму були невдоволені імператором, зо­крема через те, що він мав особливу пристрасть до ігор та видовищ і навіть сам іноді виступав на арені як гла­діатор. Проти нього було організовано змову і вбито у гладіаторській казармі. Коммод був останнім представ­ником династії Антонінів, яка правила Римською імпе­рією майже 100 років.

За правління Антонінів розбудовувалися міста, спо­руджувалися шляхи. Проте Італія поступово втрачала своє привілейоване становище, натомість процвітаючи­ми стали провінції. У суспільному житті імперії цього часу було закладено чимало суперечностей, що неминуче мали призвести до кризи. Криза настала не одразу і не одночасно в усіх областях імперії, насамперед — в Італії. Поступова втрата Італією провідного економічного ста­новища виявилась у відпливі коштів за її межі і в за­пустінні земель. Одним із засобів боротьби з цими яви­щами був наказ Траяна і Марка Аврелія сенаторам, щоб останні вкладали певну частину своїх коштів в італійське землеволодіння, але навряд чи це могло повернути Італії її колишню могутність. Заборгованість колонів зроста­ла. Внаслідок цього землевласники заміняли грошову оренду орендою за частину продукту. Поступово орен­да ставала примусовою, орендарі фактично прикріпля­лись до землі і не могли залишити місце проживання.

Після смерті Коммода розпочалася громадянська війна, що закінчилася цілковитою перемогою Септи-мія Севера (193—211). Север був досить освіченою лю­диною, енергійним полководцем і адміністратором. Він  Гай Юлій Бер Максимін (235—238) був першим імпе­ратором, який розпочав військову кар'єру простим сол­датом. Своє правління Максимін ознаменував насампе­ред придушенням опозиції у військах. Після цього повів наступ спочатку проти германців, а потім проти даків і сарматів.

Максимін був "солдатським" імператором і прагнув передусім здобути популярність серед солдатів. Цим і визначалась його внутрішня політика. За час правління він жодного разу не був у Римі і не добивався затвер­дження своєї влади Сенатом. Джерела стверджують, що Максимін конфісковував гроші у містах, скарбницях храмів. Сільське населення було надзвичайно невдово-лене насильствами солдатів і місцевої адміністрації.

Римський Сенат оголосив про скинення Максиміна. Незабаром на вимогу військ і плебсу імператором було обрано Гордіана III. Дізнавшись про події в Римі, Мак­симін рушив на місто з військами, але під час невдалої облоги Аквілеї був убитий своїми солдатами.

Гордіан III став одноосібним правителем. Він ви­ступив у похід проти персів, які напали на Месопотамію, але йому не довелося закінчити війни з персами: його вбили. Імператором проголосили Марка Юлія Філіппа (244—249), прозваного за своє походження Арабом. Філіпп уклав з персами мир, за яким римляни утрима­ли за собою Малу Вірменію та Месопотамію, і повернувся в Рим, де був визнаний Сенатом.

Зовнішньополітичне становище імперії було склад­ним: уздовж майже всього північного кордону наступали варвари. Війська не були досить дисципліновані, кож­на армія намагалась висунути свого кандидата на імпе­раторський трон. Філіппу вдалося перемогти кількох претендентів на імператорську владу, але в битві з Де-ціем, якого війська в Мезії проголосили імператором, він був убитий. Гай Мессій ТраянДецій (249—251) належав до тих імператорів, які прагнули відновити старі римські звичаї та уклад. Цим, мабуть, пояснюється і пе­реслідування християн, під час якого загинуло багато прихильників нової релігії.

Після смерті Деція змінилось кілька імператорів. Найдовше пощастило утримати владу Публію Ліцінію Валеріану (253—260) та його синові Галліену (253— 268), якого він зробив співправителем. Валеріан був при­хильником давньоримських принципів. За його прав­ління також переслідувалися християни.

Становище імперії за часів Валеріана було ще напру-женішим, ніж за його попередників. Рейн перейшли гер­манські племена (франки та алемани), готи перетнули Дунай, на африканські провінції напали мавританські племена, на сході наступали перси.

Останні зайняли Вірменію, вторглись у межі Рим­ської імперії та захопили Антіохію. Валеріан відвоював Антіохію, але в сутичці з персами, які обложили Едес-су, був узятий у полон, де і помер.

Після того як Валеріана захопили в полон перси, його син Публій Ліціній Егнацій Галлієн став одноосібним правителем імперії. Галлієн був людиною освіченою, енергійною, прагнув захистити державу від зовнішньої небезпеки і відновити її внутрішню могутність. Але він був безсилий зміцнити дисципліну в військах. Важко було також стримувати натиск варварів на заході і персів на сході. Він мусив вести війну як з узурпаторами, так І з варварами: франками та алеманами, готами та ін.

Боспорське царство перестало бути союзником Риму. Зв'язки римських провінцій з Північним Причорномо­р'ям послабли, на Боспорі готувались набіги на Римську імперію, і нові боспорські правителі надавали судна марварам, що наступали на імперію. їхні кораблі пере­пливали Чорне море, готи в союзі з іншими припонтій-і -і.кими народами чинили спустошливі набіги на міста, розташовані по європейському і малоазійському узбе­режжях: Ефес, Афіни, розграбували грецькі міста ІСорінфта Спарту. 268 р. Галлієна вбили змовники, а імператором було проголошено Марка Лврелія Клавдія. Йому вдалося знов об'єднати імперію. Він помер від чуми, що лютувала в імперії кілька років.

Його змінив брат, який не міг утриматися при владі. Імператором став визначний полководецьЛуційДоміцій Авреліан (270—275). Продовжуючи політику свого попередника, Авреліан остаточно вигнав готів з Паннонії і відбив напади алеманів, які вторглися в Італію. Авре­ліан провів реформи, прагнучи відновити внутрішню могутність Римської держави.

Однак республіканські інститути, які зберегли ще певне значення з часів Антонінів, тепер втратили своє значення. Авреліан перший з римських імператорів на­звав себе "паном і богом", тобто знехтував традиціями народовладдя. У Римі, на Марсовому полі, було спору­джено храм Сонця — найвищого божества, верховного покровителя імперії.

У Римі відновлювались старі святині.Це була спроба знайти єдину релігію для світової імперії, утвердити розхитану імператорську владу.

Варварські вторгнення становили велику небезпеку не тільки для провінцій, а й для Італії. Щоб убезпечити столицю, Рим за Авреліана було обнесено міцними мура ми. Імператори робили все, щоб відновити єдність імпе­рії, проте здійснити це в колишніх кордонах не вдало ся. Римові довелось відмовитись від Дакії, корінне на селення якої ніколи не мирилося з чужоземним пану­ванням.

Авреліан рушив війська на Схід, але під час походу був убитий солдатами. На цей раз армія надала можли вість призначити імператора сенату, який обрав старо го сенатора Марка Клавдія Таціта (275—276), але він не зумів підтримати свій авторитет серед солдатів і не забаром загинув.

Після Таціта на імператорському троні змінилися кілька імператорів. І коли трон посів Гай Валерій Ав релій Діоклетіан, розпочалася доба пізньої Римської імперії.

На кордонах імперії посилювались варварські пле­мінні утворення, натиску яких римляни не завжди могли протистояти. У цих умовах армія набувала особливого значення. Війська мали захищати й охороняти імперію і водночас бути опорою уряду. Але вже події II ст. пока­зали, яку роль може відігравати армія в призначенні та зміщенні імператорів. В армію стали приймати уро­дженців провінцій. Служба в легіонах часто ставала спад­ковою. Легіонери були пов'язані не стільки військовою дисципліною, що всюди занепала і спроби відновити яку викликали опір, скільки особливою професіональною єдністю, що утворилась під час багатолітньої служби, умовами табірного і похідного життя. Коли складались сприятливі для того умови, ті чи інші легіони виходи­ли з підлеглості правлячому монархові і проголошували Імператором свого ставленика, щоб посісти тим самим привілейоване становище в імперії.

Таким чином, у II—III ст. імперію охопила криза, котра виявилася у частій зміні імператорів, міжусобних и ійнах, втраті провінцій, послабленні зовнішньої могут­ності імперії.

Держава, яку очолювали імператори, що цілком зале­жали від легіонерів і не мали підтримки цивільного на­селення, не виконувала основної своєї функції — захисту рабовласництва, а також не змогла захиститися від зовнішніх нападів.