Розвиток мат. Культури в ранньозалізний час.

3.Розвиток мат. Культури в ранньозалізний час.

На початку І тисячоліття до н.е. стародавнє населення на території сучасної України почало застосовувати у своєму побуті новий метал — залізо. Це мало вирішальне значення для подальшого розвитку суспільства. Залізо сприяло появі знарядь такої міцності й гостроти, яких не можна було виготовити з каменю, міді чи бронзи.

Окремі давні народи знали залізо ще в ІУ-ЇІІ тисячоліттях до н.е. У Єгипті і Месопотамії використовували метеоритне, чисте залізо, яке йшло на виготовлення ювелірних прикрас. Античні греки вважали винахідниками заліза стародавній народ халібів, мешканців Південно-Східного При­чорномор'я. Відносно ранню обробку рудного заліза у Закавказзі та на сході Малої Азії зафіксовано й археологічними дослідженнями.

Заміна бронзи залізом на території України почалася приблизно в XI-IX ст. до н.е. В кургані білозерського періоду зрубної культури поблизу Каховки знайдено залізні кинджальчики. Поширення заліза у племен і на­родів Південно-Східної Європи припадає на IX — середину VII ст. до н.е. Раннім залізним віком на території України археологи вважають час від VIII ст. до н.е. до IV ст. н.е.

Стародавня технологія одержання заліза з болотної залізної руди сиро­дутним способом була досить складною і малопродуктивною. Руду промивали, подрібнювали і випалювали (просушували) на відкритих вогнищах (так званий агломераційний процес). Потім її разом з деревним вугіллям завантажували у горно, на дні якого було розкладено багаття. Давній каркас металургійного горна виготовляли з дерева й каменю і обмазували глиною. Шари руди і де­ревного вугілля чергувалися. У верхній частині горна залишали невеликий отвір для виходу відпрацьованих газів, у нижній — робили сопла, які з'єдну­валися з шкіряними міхами. За допомогою цих міхів у горно нагніталося непі-дігріте ("сире") повітря. Температура в горні досягала 1200°С, хоча при інтен­сивному згорянні деревного вугілля оксиди заліза відновлюються оксидами вуглецю вже при температурі 900°С. Технологія сиродутного процесу  практично в тому, що залізо концентрувалося в нижній частині горна у в'язкому тістоподібному стані. За такого технологічного процесу приблизно 50 % заліза залишалося в шлаках.

Після закінчення технологічного циклу давні майстри розбирали каркас горна і виймали залізну, з пористою поверхнею, болванку — крицю. Після відповідної обробки на ковадлі одержували досить високої якості залізо, з якого виготовляли знаряддя праці, побутові речі та предмети озброєння. Землеробство, як галузь господарства, характерне для більшості стародав­нього населення території України, розвивалося в тісному зв'язку з подаль­шим удосконаленням залізоробного ремесла. Не випадково, що історія ряду важливих знарядь праці починається у ранньому залізному віці (заступ, сокира, пилка, напилок тощо). За свідченням Арістотеля (IV ст. до н.е.), давні греки вже знали спеціальні технічні терміни; "сідерос" — залізо і "халіпс" — сталь. Зі сталі виготовляли клинки мечів, кинджалів, ножів та ін.

У залізному віці з самого початку були створені нові технічні можливос­ті для спеціалізації ремесел. Це зумовило другий великий поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства. У зв'язку з цим виникає вироб­ництво безпосередньо для обміну, тобто товарне виробництво, а разом з ним і торгівля, що з часом вийшла за межі окремого племені.

Розвиток землеробства, ремесла і торгівлі сприяв поглибленню майно­вого розшарування, використаршю праці рабів у населення І тисячоліття до н.е., що проживало на території Південно-Східної Європи. Це простежуегься, зокрема, у племен скіфів і сарматів, в античних державах Північного Причорно­мор'я, а також частково у давніх східних слов'ян межі першої половини І ти­сячоліття н.е. (зарубинецька, пшеворська і черняхівська культури).

Передскіфський період в історії України (IX-VII ст. до н.е.) представлений такими основними археологічними культурами: кіммерій­ською у степовій зоні, чорноліською на землях Правобережного Лісостепу, висоцькою і лужицькою в західних областях України (на межі з Польщею) та культурою фракійського гальштату в Молдові і частково на території Середнього Подністров'я й Північної Буковини.

Археологічну класифікацію старожитностей передскіфської доби на території України та в суміжних землях Південно-Східної Європи розроб­лено в другій половині XX ст. Кіммерійська культура. Найдавнішим населенням у Північному Причорномор'ї, про яке відомо з писемних джерел (ассирійські клинописи, давньогрецькі міфи, поеми Гомера), були кіммерійці. За даними Геродота (V ст. до н.е.), вся земля, яку на той час займали скіфи, раніше належала кіммерійцям. Геродот називає також пов'язані з ними топоніми і гідроніми: кіммерійські стіни, кіммерійські переправи, Кіммерія, Кіммерійський Боспор. Страбон (І ст. до н.е. — І ст. н.е.), обстоюючи думку про давні історичні корені кіммерійців у Північному Причорномор'ї, пише про Бос­пор Кіммерійський (Керченська протока), про м. Кіммерік, кіммерійські поселення, про гору Кіммсрій у Гірському Криму.

Проблематичність реальної історії кіммерійців пов'язана з тим, що протягом багатьох років археологами не були виявлені специфічні риси досюфської культури в Степу. Остаточно не з'ясована етнічна приналеж­ність кіммерійців — лінгвісти вважають, що за мовою, найімовірніше, вони належали до іранської групи.

В науці існувала думка про те, що ранні скіфи і пізні кіммерійці певний час проживали разом у Північному Причорномор'ї (Б. М. Граков, О. О. Ієс-сен, М. І. Артамонов, О. М. Лєсков та ін.). На основі широких археологічних досліджень 60-70-х рр. XX ст., узагальнених О. І. Тереножкіним, стало зро­зумілим, що у формуванні кіммерійської культури брали участь племе зрубної і білозерської культур доби бронзи. Вчені вважають, що кіммерій­цям належать пам'ятки чорногорівського типу (виділений О. І. Теренож­кіним у 1976 р.) та новочеркаського (виділений О. О. Ієссеном у 1954 р.). Над вивченням кіммерійських старожитностей в останні десятиліття пра­цювали археологи України (Б. А. Шрамко, С. В. Махортих, С. А. Скорий) та Росії (А. Ю. Алєксєсв, Н. К. Качалова, С. Р. Тохтасьєв).

Кіммерійці раніше від інших народів Півдснно-Східної і Центральної Європи опинилися у безпосередніх контактах з передовими країнами Схід­ного Середземномор'я; першими у досить широких масштабах оволоділи технікою виготовлення заліза і сталі. Сусідні племена і народи переймали у кіммерійців зразки зброї (залізні кинджали і мечі з бронзовими рукоят­ками), спорядження верхового коня. Кіммерійці відіграли важливу роль у поширенні заліза не лише у Східній, а й частково в Центральній Європі. Так, на території Угорщини і Словаччини у значній кількості виявлено ха­рактерні для кіммерійців речі (предмети озброєння і кінські вуздечкові набори). На території Болгарії (поблизу сіл Білоірадець і Єнджа) дослідже­но кургани кіммерійських вождів.

Серед пам'яток кіммерійців, відомих археологам, переважають поховання. Із супровідного інвентаря найчастіше знаходять зброю і рештки кінської збруї. Досліджено впускне поховання в кургані недалеко від с. Зольне поблизу м. Сімферополя, відкрите А. О. Щепинським. Могила являла собою глибоку (2,6 м) прямокутну яму, вздовж стін були вбиті у землю стовпчики, перекривав її дерев'яний настил. Кістяк чоловіка лежав у витягнутому положенні головою на південний захід. При похованому виявлено короткий залізний меч з бруско-подібною головкою, точильний брусок, а на перекритті могили лежали брон­зові, залізні й кістяні наконечники стріл, бронзові вудила з двокільчастими кінцями та трипетельчастими исаліями, багатий набір кістяних блях з різьбле­ним орнаментом і червоною інкрустацією з вуздечки.

У кургані поблизу хутора Чорногорівка Донецької області було вияв­лено три впускні могили. У першій лежав дитячий кістяк, орієнтований головою на захід. У другій головою на північний схід лежав жіночий кістяк, який супроводжувався керамічним глечиком з ручкою, а також бронзовим шилом та бронзовою голкою. У третій відкрито кістяк чоловіка. На лобі у нього лежав віночок з тонких бронзових пластинок, на ірудях — бронзові вудила зі стременоподібними кінцями і бронзові псалії з трьома отворами у потовщеннях. Тут же виявлено вуздечкові бляхи та лунницю.

Поблизу с. Комишу ваха Луганської області під курганом відкрито впускну могилу. Кістяк чоловіка, орієнтований на схід, супроводжували бронзові вудила зі стременоподібними кінцями, пара псалій з трьома отворами і грибоподібними кінцями, лунниця і ніж з горбкуватою спинкою.

У впускному похованні в кургані Мала Цимбалка поблизу с. Велика Білозерка Запорізької області також були бронзові вудила зі стременоподіб-ними кінцями, пара бронзових псалій з трьома отворами у муфтоподібних потовщеннях, кругла бляшка. Тут знайдено довгу золоту пронизку, бронзові та кістяні наконечники стріл, чориолощену керамічну посудину з вузькою шийкою, оздобленою зубчастим орнаментом з білою настою та інкрустацією.

Поховання кіммерійців відкриті також у курганах поблизу с. Петрове-Свистунове біля порогів Дніпра, поблизу м. Дніпрорудного Запорізької області, біля сіл Суклеїта Паркани в Молдові. У всіх випадках кіммерійські поховання впускні. Спостерігається поступова заміна скорченого положення кістяків витягнутим.

Зброя представлена бронзовими і залізними наконечниками стріл з довгою втулкою і плоскою ромбічною або овальною головкою, залізним мечем з брускоподібною головкою, схожим на скіфські акинаки. Бронзові вудила виготовляли з двокільчастими кінцями, трипетельчастими псаліями та круглими бляхами від вуздечки.

Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою. Ця кераміка за походженням пов'язана з білозерським періодом зрубної культури, але має також еле­менти лісостепової чорноліської культури.

Чорноліська культура. Якщо кіммерійці населяли степові простори України, то чорноліська культура належала їхнім сучасникам -— лісостепо­вим землеробським племенам Дністро-Дніпровського межиріччя. Окрему групу чорноліської культури зафіксовано й на Лівобережжі, в басейні р. Ворскли.

У 1949 р. у верхів'ях Інгульця О. І. Тереиожкіи виявив Чорноліське городище (Кіровоградська область), за матеріалами якого виділив чорно-ліську культуру і систематизував її старожитності. Чорноліська культура є проміжною ланкою між білогрудівською та культурою скіфського часу у Правобережному Лісостепу. Хронологічно вона поділяється на два етапи: ранній (ХІ-ІХ ст. до н.е.) та пізній (IX — перша половина VIII ст. до н.е.). Пізніше в басейні р. Тясмин було відкрито й досліджено кілька городищ чорноліської культури. Відомі також численні поселення і поховання. Досліджували пам'ятки чорноліської культури Г.Т. Ковпаненко, О.Ф. Пок-ровська, Е.О. Петровська та ін.

- Неукріплені поселення чорноліських племен займали перші надзаплав­ні і низинні тераси річок; наприклад, поселення Унбек, поблизу с. Велика Андрусівка (Черкаська область), було розташоване в болотистій низині Тясмин. Тут виявлено Ю наземних жител, розташованих уздовж русла ріки в один та в два ряди. Аналогічні чорноліські поселення зафіксовано в межах міст Умань та Київ, на Канівшині, а також на Поділлі й Волині.

Житла чорноліських племен — це наземні і нашвземляикові споруди площею 60-100 м2. Стіни зводили по дерев'яному каркасу, потім обма­зували глиною. У житлах виявлено глинобитні печі та відкриті вогнища. Про осілий спосіб життя чорноліських племен свідчать відбитки соломи, полови та зерна злакових у глиняній обмазці будинків, кам'яні зернотерки, Поховання з обрядом трупопокладення виявлено біля с. Печера на Вінни­ччині. Померлі були поховані у скорченому положенні в ямах під неви­сокими курганними насипами. У могильнику знайдено чорноліську кера­міку, браслети, кільця та бляхи з бронзи. У насипу кургану біля с. Мервин-ці Вінницької області виявлено поховання у складеному з кам'яних вапнякових плит ящику. Могилу було поірабовано. Знайдено лише залізний ніж, посудину, прикрашену рівним валиком, і чорну лощену миску.

Під Носачівським курганом поблизу Сміли у дерев'яній гробниці вияв­лено скелет чоловіка, що лежав головою на захід. При похованому знайдено залізний меч з брускоподібною головкою та наконечник до списа, брон­зові наконечники стріл з довгою втулкою та ромбічною головкою і один трилопатевий. У цьому ж кургані виявлено кістяк коня, поряд з яким лежали речі кінської збруї: бронзові двокільчасті вудила з трипетельчас-тими псаліями, бляхи, серед яких були і вироби ассирійського походження, кістяні бляхи з різьбленим, червоної фарби, орнаментом.

У чорноліських племен переважав обряд трупоспалення з похованням у безкурганних могильниках. Але трапляються, особливо у південних ра­йонах, трупопокладення під курганними насипами, що можна пояснити впливом культури степових племен.

За ранньочорноліського часу зовнішні зв'язки населення лісостепового Правобережжя залишались порівняно незначними. Відчутні зміни сталися в VII ст. до н.е. Цим періодом датується поява на території Правобережжя та в басейні р. Ворскли різних степових, кіммерійських предметів озброєн­ня та кінської збруї, а на Середньому Подніпров'ї — виробів давніх кавка­зьких майстрів. У лісостеповій смузі трапляються і речі західного поход­ження: бронзова італійська фібула VIII ст. до н.е. (с. Гребені на Київ'щині), "крилата" бронзова пронизка (Михалківський скарб на Західному Поділлі) та окремі лужицькі кельти.

Культурним впливом, що йшов з Дністро-Дунайського басейну, вчені пояснюють появу серед чорноліської кераміки Лісостепу корчаг вілланів-ського типу, наявність жолобчастого орнаменту, а також дрібних штампів в орнаментації посуду.

Фракійський гальштат. У Карпато-Дунайському регіоні в передскіф-ський період жила північна група фракійських племен, представлена рядом подібних між собою археологічних культур.На території України (Тернопільська, Чернівецька, Івано-Франківська області) дослідженнями Т. Сулімирського та І. К. Свєшнікова виділено

голіградську групу пам'яток, названу за скарбом, знайденим біля с. Го-лігради Тернопільської області. Ця група пам'яток відома за поселеннями та скарбами. Зафіксовано близько 20 поселень, неукріплених, розташова­них переважно на берегових висотах. Площа поселень була густо забудована житлами зі стовповими каркасними стінами і глинобитними печами, але трапляються і землянки з вогнищами. Поблизу жител виявлено господар­ські ями. Найповніше вивчено поселення біля с. Магала Чернівецької області (розкопки Г. І, Смирнової).

Для поховань характерний обряд трупоспалення в урнах і наявність дрібних прикрас при похованих.

Речові скарби голіградського часу знайдено біля сіл Грушки Івано-Фран­ківської області (скарб містив фрагментовані бронзові знаряддя, прикраси та зброю), Семеринівка Львівської області (прикраси), Михалків (набір золотих речей) і Голігради Тернопільської області (набір бронзових предме­тів від кінського спорядження).

. Кераміка голіградської групи представлена кухонним і столовим посу­дом. Серед кухонного посуду найбільше горщиків банкоподібиої форми, що звужуються до дна, а столовий посуд представлений лощеними мисками та корчагами. Найпоширеніший орнамент на столовому посуді — різнома­нітні канелюри. Значно рідше зустрічаються різьблений орнамент і зубчас­тий штамп. Кухонні горщики пізньоголіградського часу зберігають банко-подібну форму, але на їхніх зовнішніх стінках з'являються виступи—упори. За пізньоголіградського часу побутують також корчаги і миски. Вінця мисок увігнуті. Поширюються черпаки з широкою кільцеподібною ручкою. Для оздоблення використовують різноманітний рельєфний орнамент.

Серед інших керамічних виробів трапляються прясла, важки для ткаць­ких верстатів, фігурки коней, брязкальця.

Голіградська група фракійського гальштату, на думку Г. І. Смирнової, походить від культури Ґава (Румунія). Ранньоголіградські пам'ятки дату­ються ХІ-Х, а пізньоголіградські — IX—VIII ст. до н.е.

Голіградська група пам'яток фракійського гальштату мала певний вплив на культуру передскіфського часу південно-західних районів Лісостепової України. У Середньому Подністров'ї, зокрема, простежується деяке запози­чення місцевим населенням окремих форм фракійського посуду та орна­менту.

Лужицька культура, початок функціонування якої датують XIV-XIII ст. до н.е., охоплювала значну територію від Середньої Чехії та Моравії на півдні до Балтійського моря на півночі, від р. Ельба на заході до Білорусі та України на сході. Вона сформувалася на базі передлужицької і тшине-цької культур. Відома за иеукріпленими поселеннями і городищами, моги­льниками і скарбами бронзових знарядь та прикрас. Племена лужицької культури займалися орним землеробством та приселищним скотарством. За гіпотезою польського археолога Ю. Костжевського, носії лужицької культури були праслов'янами. Сучасні вчені пов'язують лужицьку культуру зі слов'янським, фракійським і германським етносами.

Вважають, що територією поширення пам'яток лужицької культури на заході України були землі вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу: тут вони з'являються наприкінці II тис. до н.е. Поблизу с. Млинище дослі­джено могильник, в якому виявлено близько ЗО поховань з трупоспален-нями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу с.Тяглів на Львівщині.

Відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з с. Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужиць­ких прикрас. Окремі пам'ятки (кельти, браслети, шпильки) зустрічаються на сході аж до Дніпра. Деякі східні вироби проникають з Подніпров'я на захід, на територію лужицької культури. Це свідчить про економічні і куль­турні зв'язки лужицьких племен з населенням Середнього Подніпров'я.

Висоцька культура представлена окремими селищами, могильниками і скарбами. Пам'ятки висоцької культури локалізуються у східній частині Львівської і на заході Тернопільської областей, у верхів'ях Західного Бугу. Старожитності цієї культури досліджували Т. Сулімирський, В. І. Канівець, Л. І. Крушельницька, М. С. Бандрівський.

Вчені поділяли висоцьку культуру на два хронологічних етапи: ранній — ХІ-ІХ ст. до н.е. — і пізній — VШ-VI ст. до н.е. Проте після ряду відкриттів в останній третині XX ст. Л. І. Крушельницька і М. С. Бандрівський вияви­ли і більш ранні пам'ятки та запропонували виділяти три етапи у розвитку цієї культури.

До ранньовисоцького часу належить могильник поблизу с. Бельзець (нині Гончарове), до розвинутого етапу культури — Висоцький, Чеський та Золочівський могильники. У похованнях переважав обряд трупопокла-дення. Зустрічаються і трупоспалення в урнах або в ямках. Поховання бувають групові і парні, супроводжуються невеликою кількістю речей (мініатюрні посудини, прикраси та зрідка знаряддя праці або предмети озброєння).