ЄГИПЕТСЬКа ДЕРЖАВа египет

ЄГИПЕТСЬКа ДЕРЖАВа

Одним із осередків давньої цивілізації була Єгипет­ська держава, територія якої простягалася з півдня на північ від першого порогу р. Ніл до Середземного моря, тобто майже на 1200 км. На заході та сході її кордони обмежували пустелі та гори. З точки зору природно-кліматичних умов це був велетенський оазис серед мерт­вих пустель Північно-Східної Африки.

Державність в Єгипті виникла у другій половині IV тис. до н. є. Історію Єгипетської держави прийнято поділяти на Раннє Царство (3100—2160 до н. є.), Ста­родавнє Царство (бл. 2700—2160), Середнє Царство (2134—1786), Нове Царство (1676—1087) і Пізнє Цар­ство (XI—IV ст.).

За Раннього Царства державність існувала у формі так званих номів — адміністративно-територіальних одиниць, що були автономними господарськими та ад­міністративними організмами. Поступово відбувався процес централізації управління, який досяг апогею в епоху Давнього царства. Цьому сприяла староєгипетська релігія, яка проголошувала царя божеством. Ім'я єгипетського царя було сповнене магічної сили і тому його навіть не вимовляли. Називали царя пер-о1, тобто "ве-ликим домом". Культ царя-фараона в Єгипті був надзви-чайно розвинутим, про що свідчать велетенські гробниці-піраміди, в яких ховали фараонів і які мали показати іхню велич і владу.Фараон управляв державою, спираючись на адміні-ативний апарат, що здійснював фіскальні, судові таполіцейські функції, контролював економічне життя країни. Повновладними володарями на місцях були номархи, які керували численними чиновниками. Крім розвитку власної економіки фараони Стародавнього Царства особливої уваги надавали грабіжницьким воєнним походам на сусідні території.

Проте сильна централізована влада лише певний час влаштовувала місцеву адміністрацію, яка збагачувалася і почала поводитися так, ніби фараона взагалі не існу­вало. Номархи перетворилися на суверенних царків, а фараон — на звичайного номарха.

Близько 2050 р. до н. є. Ментухотеп І проголосив себе царем об'єднаного Єгипту, а надалі фараон Аменемхет І остаточно підкорив своїй владі весь Єгипет. Проте полі-тична централізація Єгипту доби Середнього царства не досягла попереднього рівня, згодом Єгипетська держава стала знову занепадати. Вона не могла протистояти про­никненню в Дельту кочівників-гіксосів, але розпалася не на окремі номи, а на дві незалежні держави зі столи­цями у Фівах та Ксоїсі.

Остаточно від гіксосів країну звільнив Яхмос І, який започаткував XVIII династію. З неї розпочинається новий етап староєгипетської історії — Нове царство. Воєнні походи Яхмоса І і наступних фараонів значно розширили межі Єгипту. Особливого успіху в терито­ріальних завоюваннях добився Тутмос III, якого нази­вають "Наполеоном Старода в нього Єгипту". Він май­же втричі збільшив територію країни, підпорядкував-ши нубійські, лівійські та східносередземноморські те­риторії. Йому надсилали подарунки сусідні царі, з ним рахувалися тодішні передньоазіатські держави. Його зусиллями Єгипет перетворився в могутню світову державу.

Наступні фараони повинні були лише підтримувати міжнародний авторитет своєї держави, насамперед дип­ломатичними засобами. До того ж вони налагодили дос­коналу систему управління завойованими територіями, на яких довірені люди фараона здійснювали суворий контроль над місцевими намісниками.

Одним із реформаторів релігійно-політичного жит­тя Єгипту став Аменхотеп IV, який був одружений з Нефертіті, широко відомою за скульптурним зображен­ням. Він скасував дуже популярний в Єгипті культ Озі-ріса, єдиним божеством проголосив сонячний диск Атом, а себе — Атоновим сином і первосвящеником. Тільки він мав право молитися Атону, а всі інші — йому. Його реформа не мала жаданих наслідків у зміцненні полі­тичного режиму фараона і піднесенні міжнародного авторитету Єгипту, а бездіяльність на міжнародній арені мала катастрофічні наслідки, бо послабленням Єгипту скористалися сусіди.

Невдовзі у Східному Середземномор'ї господарюва­ли вже хети. Єгипетська імперія знову занепала. І хоча за Рамзеса II міжнародний авторитет Єгипетської дер­жави значно зріс, розширились її торговельно-еконо­мічні та культурні зв'язки з іншими країнами, повер­нути колишні могутність і авторитет було важко.

Поступово реальна влада перейшла до жерців, у дер­жаві процвітали корупція та злочинність, грабували навіть гробниці. Центр політичного життя країни пере­містився в Дельту. Близько 1085 р. до н. є. розпочався останній період історії Єгипту. Сепаратизм номів, втор­гнення сусідів (ассирійців, персів, кушитів, вавилонян) призвели до нового занепаду Єгипетської держави. Після завоювання у 332 р. до н. є. Єгипту Александром Маке­донським Єгипет став частиною елліністичного світу

Стародавня Єгипетська держава пройшла складний шлях розвитку. Економіка найвищого розквіту досяг­ла в епоху Нового Царства. Основою економічного життя стародавніх єгиптян було сільськогосподарське вироб­ництво. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, льон, час­ник, огірки тощо. Добре розвинута басейнова система іригації забезпечувала високу ефективність землероб­ства. Нільський мул, який піднімався разом з водою під час повені через канали на поля, не тільки удобрював землю, а й тривалий час зберігав вологу. Іригаційне зем­леробство не тільки забезпечувало рівень економічно­го розвитку, а й великою мірою визначало соціальний устрій та політичну систему. Адже кожен басейн був ча­стиною єдиної іригаційної системи, що потребувало цен­тралізованого керівництва, об'єднувало єгиптян у мо­нолітний трудовий колектив.

Високого рівня розвитку в Єгипті набуло ремесло, зокрема каменярство, суднобудування, гончарство, ткацтво, ювелірна справа тощо. Цьому сприяла наяв­ність багатих покладів корисних копалин. У період Середнього Царства єгиптяни почали освоювати брон­зу, виготовляти скло, обробляти золото. Проте економіка країни залишалася натуральною, на ринок вивозилися лише надлишки продукції.

Наприкінці Нового Царства почав формуватися за­гал ьноєгипетський ринок. Становище змінилося, коли почали складатися товарно-грошові відносини. Це ста­лося у зв'язку з тим, що Єгипет був змушений купува­ти мідь, олово, залізо, деревину, що раніше завозилися із завойованих територій. Активізувався і внутрішній ринок, до якого найбільший інтерес виявляли землевлас­ники, храми, що також мали чимало земель, малоазій­ські та грецькі купці.

Соціальна структура єгипетського суспільства була надзвичайно своєрідною. В епоху Стародавнього Царства соціальну еліту становили фараон, царедворці, номар-хи, жрецька верхівка.

У часи Середнього Царства посилилася воєнна полі­тика фараонів, поглибилося майнове та соціальне розшарування суспільства, Аджевоєнйа здобич діставалася переважно знаті. В епоху Нового Царства дуже строкатим був реміс­ничий люд, який об'єднувався в окремі групи працю­вав під наглядом майстрів» колективно відповідав за виконану роботу.

Окремим прошарком були воїни-професіонали, основ­на маса якнх одержувала зброю з царського арсеналу» най-заможніші воїни були спроможні купувати собі бойові колісниці.