Кубинська революція 1956-1959 років. революция куба

11.Кубинська революція 1956-1959 років.

Перебуваючи в еміграції, група "фіделістів" -Ф. Кастро та учасники "штурму" казарм Монкада-створили разом з іншими кубинськими емігрантами загін чисельністю понад 100 чоловік. Завдання було сдине: опанувати тактику партизанської війни. Цьому мистецтву їх навчав також емігрант, колишній полковник іспанської республіканської армії 1936-1939 років Альберто Байо.

Варто зазначити, що партизанська війна - герилья - має в Латинській Америці багаті традиції і сягає своїм корінням в глиб історії. Водночас од­ним з найважливіших і найяскравіших періодів латиноамериканської історії, в якому герилья відіграла вирішальну роль, можна вважати кубинську рево­люцію.

Тренування розпочинались о 5-6 годині ранку в місцях, ландшафт яких нагадував кубинський. Для військової підготовки використовували спеціальну ферму "Троянда" в околицях Мехіко. У програму занять входили: переходи на великі відстані, дзю-до, веслування, стрільба з гвинтівки та пістолета. Значну увагу приділяли штабній роботі, веденню вуличних боїв у містах, виготовленню і використанню динамітних бомб. На "випускних екзаменах" найкраще виявив себе молодий аргентинський лікар Ернесто Че Гевара. Він познайомився з Ф. Кастро в липні 1955 року і відтоді пов'язав свою долю з Кубинською революцією.

Життя кубинських революціонерів у Мексиці було нелегким. Гостро відчувалася нестача грошей. Достатньо сказати, що Ф. Кастро, Рауль Каст­ро, X. Монтана і X. Мануель Маркес, які прибули у Мексику першими, мали у своєму розпорядженні всього 850 доларів. Окрім цього, за Кастро пост­ійно стежили агенти ФБР та мексиканської федеральної поліції, шеф якої за свої послуги, як стверджувалось у пресі, щомісяця отримував від батисті-вського уряду по 50 тисяч доларів. Не відставали від них і нишпірки Ьати-сти, заслані в Мексику. Гак само перманентно з будь-якого приводу арешто­вували кубинців, спільників Кастро, які голодували за ґратами, влаштовува­ли обструкцію тощо. Необхідно було вчитися працювати у підпіллі, за гли­бокої конспірації.

Фідель Кастро і його найближчі прихильники підтримували тісні зв'язки з керівниками "Руху 26 липня", які залишилися на Кубі: спрямовували їхню роботу, спільно розробляли плани майбутньої революції. Агітацію та вербування людей у підрозділи "Руху 26 липня" здійснювали за географічним принципом: для цього країну було поділено на сектори. Особливого значен­ня надавали цій підготовчій роботі у провінції, де планувалась висадка сил Ф. Кастро. Популярність "Руху 26 липня" серед простих кубинців поясню­валась перш за все тим, що вселяв упевненість у швидкому поваленні режи­му Батисти. В русі брали участь люди різних політичних переконань, яких об'єднувало бажання покінчити з диктатурою.

Програма "Руху 26 липня" була достатньо розлогою та радикальною, тому й відповідала інтересам найширших верств суспільства. Так, за віднов­лення Конституції 1940 року виступала переважна більшість кубинців, які домагалися втілення в життя її статей про ліквідацію латифундій і захист національної економіки. Ф. Кастро докладав зусиль, щоб налагодити відно­сини з антибатистівською опозицією, мав контакти з комуністами, але завж­ди заперечував будь-який зв'язок з Народно-соціалістичною партією. Пере­буваючи у в'язниці в Мехіко, він  в  одній з кубинських газет надрукував статтю, яка спростовувала заяви Батисти про те, що Кастро - комуніст. "Зви­чайно, - писав він, - твердження, що я комуніст, видається абсурдним для тих, хто знає мою громадську кар'єру, яка не мала жодних зв'язків з комуні­стичною партією." Такі заяви, з одного боку, заспокоювали прихильників Кастро, опозиціонерів комуністам, а, з іншого, віддаляли його від Народно-соціалістичної партії.

Нова революційна стратегія являла собою розширений варіант плану здобуття Монкади. Планувалося, що Кастро висадиться з невеликою гру­пою людей на західному узбережжі Орієнте, де їх зустрінуть озброєні заго­ни з вантажівками. Ідея збройної акції, яка передбачає десант патріотів на Кубу з території іншої держави, - не нова в кубинській історії. 1895 року з території США X. Марті висадився на сході Куби за складних обставин, хоч і не таких ризикованих, як ті, з якими через 61 рік зіткнувся Ф. Кастро. Дик­татор Батиста був настільки впевнений, що Кастро повторить маршрут Марті, що наказав розташувати повітряне спостереження за східним узбережжям острова. Десантна ж операція відбулася на західному узбережжі.

Об'єднаними силами революціонери повинні були захопити два найб­лижчих міс течка, де в цей час мали відбутися повстання і заворушення. Пла­нувалося, що диверсії і агітація спричинять загальний страйк та падіння ба-тистівського режиму. Враховано було уроки поразки 1953 року: за збройни­ми загонами повинна стояти міцна організація для ідеологічного забезпе­чення, постачання повстанців зброєю, поповнення їх рядів новобранцями тощо. Запланована експедиція потребувала значних коштів. Крім надходжень від острівних рухівців, декілька значних внесків зробили багаті люди, які співчували задуманій справі, серед них колишній президент Куби П. Сокар-рас. Як і Марті 60 років тому, Кастро в жовтні - листопаді 1956 року вирушив для збирання коштів до кубинських громад у Флориді.

Ще в серпні 1956 року він домовився з "Революційним директора­том", студентською збройною підпільною організацією, що діяла під керів­ництвом президента Студентського союзу Хосе Антоніо Ечиверріа про спільні збройні акції. Цей документ відомий як Мексиканський пакт.

Наприкінці листопада 1956 року загін Ф. Кастро завершив приготуван­ня до експедиції на Кубу. Тривали пошуки необхідного судна. Всього за вісім днів до відплиття кубинська розвідка виявила адреси явочних квартир у Мехіко, куди було перевезено майже всю зброю, і мексиканська поліція кон­фіскувала її. Довелося заново створювати арсенали. Крім того, зірвалась купівля великої, але досить дешевої шхуни. Замість неї вдалося придбати яхту "Гранма" (в перекладі з англійської "Бабуля"). її купили через підстав­ну особу у багатого американця за 15 тисяч доларів.

24 листопада з трьох міст Мексики (Мехіко, Веракрус, С'юдад-Вікто-рія) в мексиканський порт Туспан прибули 82 учасники майбутнього десан­ту, двадцять з яких брали участь у "штурмі" Монкада 1953 року. "Гранма" залишила порт Туспан 27 листопада 1956 року. Море штормило. На Кубу з Мексики надійшла телеграма: "Книгу, яку замовляли, продали". Це був умов­ний знак до повстання у Сант'яго-де-Куба, яке мало розпочатись через три дні після одержання телеграми. За підрахунками повстанців, саме стільки їм було необхідно, щоб подолати відстань від Мексики до Куби.

Перехід був надзвичайно важкий, фактично, з семи днів подорожі дов­жиною приблизно 150 миль, спокійним для мореплавців був лише один, весь час дув норд. Крім того, вони майже не мали провіанту через те, що відплиття було повністю законспіроване. Незручності десантників були пов'язані і з тим, що Фідель заборонив в денні години підніматися нагору. Це була прогулянкова яхта, в якій з комфортом могли розміститися лише 8-10 осіб, їх же було вісімдесят дві.

Чи брали до уваги патріоти можливість невдалого закінчення цієї екс­педиції? Ймовірно, адже Кастро згадував: "Перш, ніж відпливти на "Гранмі", ми заховали у Мехіко 15 гвинтівок. На випадок поразки ми знову прилетіли б на літаку і з цією зброєю почали б боротьбу у С'сррі."

Яхта не прийшла на Кубу у визначений термін через її пошкодження та штормову погоду. Тим часом керівники острівного "Руху'¹, не знаючи про затримку "Гранми", розпочали ЗО листопада повстання в Сант'яго-де-Куба. До речі, саме тоді, ЗО листопада, його учасники одягли форму зелено-олив­кового кольору та червоно-чорні нарукавні пов'язки "Руху 26 липня". По­встанці врешті були розбиті в запеклих вуличних боях.

"Гранма" прибула до Куби лише 2 грудня. Більше тисячі вояків кинув Батиста проти легіонерів. 5 грудня відбулася найзапекліша сутичка з батис-тівським гарнізоном. Двадцять два повстанці потрапили в полон і були розстріляні. Ф. Кастро. його брат Рауль і Ернесто Че Гевара та ще дев'ять осіб залишилися живими після кривавого бою. Відірвавшись від переслідувачів, Фідель підбив перші підсумки партизанської війни. Його "армія" складала­ся з 12 бійців, озброєних 7 гвинтівками. "Тепер ми переможемо," - заявив лідер повстанців.

Упродовж місяця партизани переховувалися в районі гори Туркіно, най­вищої вершини гірського масиву С'єрра-Маестра, постійно міняючи пере­бування й уникаючи сутичок з урядовими військами. Водночас загін віднов­лював сили, поповнювався новими бійцями, налагоджував зв'язки з місце­вим селянством, "Рухом 26 липня". На грудень 1956 - травень 1957 року припав перший період кубинської революції. Побут партизанів поступово налагоджувався, з'явилися різноманітні служби, почала виходити повстансь­ка газета, діяло "Повстанське радіо".

12 липня 1957 року після тривалих дискусій антибатистівські сили підписали маніфест "До народу Куби", який більш відомий під назвою "Дек­ларація С'єрра-Маестри". У Декларації викладалася програма широкого революційно-патріотичного фронту, яка об'єднувала всі політичні опозиційні партії, патріотичні організації та революційні сили. Вона ставила вимогу звільнення політичних в'язнів; свободи інформації і гарантії прав і свобод громадян; призначення тимчасових алькальдів у всіх муніципалітетах краї­ни; заборони спекуляції, ліквідації неписьменності. Передбачала призначи­ти кандидата на посаду голови майбутнього тимчасового уряду, провести аграрну реформу, прийняти нову фінансову політику, прискорити процес індустріалізації. Ф. Кастро, за свідченням Че Гевари, наполягав на тому, щоб деякі пункти Декларації, особливо ті, які стосувалися аграрної рефор­ми, були сформульовані чіткіше.

Наприкінці 1957 року повстанці контролювали майже всю С'єрра-Ма-естру. На цей час відбулося 30 боїв і 6 великих операцій. На звільненій тери­торії розпочали конфіскацію земель батистивців.

28 липня 1957 року була утворено Об'єднаний фронт опозиції, який 1 листопада оприлюднив документ, що увійшов в історію під назвою "Май-амський пакт". У ньому повідомлялося про створення Визвольної хунти з метою "об'єднання партизанської боротьби проти березневого режиму за повернення демократії на Кубі". Кастро запропонував кандидатуру Мануеля Уррутія на посаду президента. Комуністи не приєдналися до "Майамського пакту". Щоб залучити робітників на свій бік "Рух 26 липня" наприкінці 1957 року висту^пив з ініціативою створення Національного робітничого фронту. НСП з готовністю відгукнулась на цю пропозицію, одночасно визнаючи, що партизанський рух в С'єрра-Маестра явище позитивне.

Вкрай напружене становище склалося у східних провінціях, де антибатистівська боротьба набула гострого харакіеру. У першому кварталі 1958 року зафіксовано багато випадків саботажу, підпалів і вибухів на підприєм­ствах, які належали американським компаніям. У лютому - березні 1958 року оголосили страйк десятки тисяч школярів старших класів та студентів з ви­могою припинити терор у країні. Ареною запеклої боротьби стала підготов­ка до виборів, призначених на червень 1958 року ( згодом їх перенесено було на осінь).

Другий етап партизанською руху припадає на кінець 1957 року - квітень 1958 року Він характеризується нагромадженням сил і перетворенням заго­ну в невелику, але добре організовану Повстанську армію. Ф. Кастро ствер­джує, що навіть на останньому етапі боротьби вона не нараховувала більше З тис. осіб.

Сили повстанців постійно зростали і це дозволило приступити до ство­рення Другого Східного фронту на півночі провінції Оріснте. Перший фронт - у горах С'єрра-Маестра, як і раніше, очолював головнокомандувач По­встанською армією Ф. Кастро. В околиці Сант'яго-де-Куба було відкрито Третій фронт.

У Маніфесті від 12 березня 1958 року Ф. Кастро оголосив режиму Ба-тисти "тотальну війну". Натомість Бати ста запровадив надзвичайний стан відповідно до закону від 1 квітня 1958 року на 45 днів. 26 березня лідер повстанців звернувся до всіх опозиційних партій із закликом об'єднати свої сили для організації загального страйку. Розвиток революційного процесу на Кубі з ЗО листопада 1956 року до 1958 р. характеризувався розмаїттям форм боротьби. Це - герилья , страйки, збройні виступи і студентські мані­фестації, виступи селян проти зігнання їх із землі, саботаж на фабриках і заводах. Навесні 1958 року Ф. Кастро призначили генеральним секретарем "Руху 26 липня". Був створений секретаріат, до складу якого ввійшло 5 осіб. Секретаріат займався фінансовими, політичними і організаційними питан­нями. Все, що стосувалось відправки зброї і зв'язків із закордоном, почина­ючи з цього моменту, вирішував безпосередньо генеральний секретар.

Очевидно, саме тоді окреслився майбутній курс революції. Після страй­ку 9 квітня Ф. Кастро звернувся до комуністичної партії, сподіваючись на її організаційну підтримку. Його політичні погляди формувалися в цей час під впливом двох найближчих радників -брата Рауля Кастро і Че Гевари. Обид­ва відкидали комунізм, перший через те, що як і Фідель, вважав програму комуністів чистісіньким авантюризмом, а другого більше захоплював ан-тиамериканський націоналізм, ніж підтримка Москви. Видається, що у Ф.Ка­стро не було ще чіткої думки щодо конкретної політичної моделі Куби, крім традицінної, демократичної.

24 травня батистівське командування приступило до виконання "плану ФФ". що означала "заключна фаза" (Раае Еіпаї) або "Кінець Фіделю" (Ріп сіє Рісіеі), Його основна мета полягала у розгромі колони № 1 на чолі з Фіделем Кастро. До Орієнте було підтягнуто 14 піхотних батальйонів і 7 окремих рот. танки, вогнемети, гірську артилерію і авіацію. Всього 10 тис. вояків. їм про­тистояло 3 тис. повстанців. Наступ мав вестися на С'єрра-Маестра з різних напрямків, щоб поступово затягнути зашморг у центрі табору повстанців. Узбережжя, куди могли відступати партизани, було блоковано кораблями ВМФ. Операцією керував генерал Е. Кантільйо. Проте урядові війська пере­бували вже у стані деморалізації, не хотіли воювати. Натомість повстанці успішно застосовувалии тактику партизанської війни. До початку осені 1958 року під їхнім контролем перебували дві провінції Орієнте та Лас Вільяс.

10 листопада 1958 року в С'єрра-Маестра з'явився знаменитий закон №3 "Про право селян на землю", за яким у власність селян переходили об­роблювані ними землі в два кабал'єрії ( один кабал'єрій - 13, 4 га). Закон не передбачав конфіскації земельної власності латифундистів та іноземців. Цей документ здобув велику популярність у народі, що одразу позначилося на чисельності рядів Повстанської армії. Наприкінці 1958 року розпочалися завершальні бої.

З листопада цього ж року на Кубі відбулися президентські вибори, у яких участь взяли лише до 40 відсотків кубинців. Переміг урядовий канди­дат А.Ріверо-Агуеро, який мав посаду прем'єр-міністра за диктатури Бати-сти.

Розуміючи неминучість поразки, головнокомандувач війська Батисти Е. Кантільйо 29 грудня запропонував Ф.Кастро переговори про припинення воєнних дій. Він прийняв умови про арешт Батисти і притягнення його до

суду.

1 січня 1959 року армія Фіделя Кастро увійшла в Сантяго-де-Куба. Того ж дня, коли Кантільйо погодився на капітуляцію, на заході повстанці почали бої за столицю провінції Лас-Віляс Санта-Клару, яка була ключовою позицією на шляху до Гавани. На ранок 1 січня повстанці стали повновлад­ними господарями міста.

Ф. Батиста зрозумів безнадійність становища і ще 29 грудня під вигля­дом зустрічі Нового року відправив до Нью-Йорка своїх молодших синів. Переважна частина його капіталів і цінностей була переведена у швейцарські банки, а на аеродромі військового містечка Колумбія вже другий місяць сто­яв напоготові літак. Батиста втік з дружиною і найближчими особами у До­мініканську республіку. Звідти перебрався до Португалії. З вересня 1959 р. жив на о. Мадейра, а потім - поблизу Ліссабона. Помер екс-президент Куби в Іспанії у серпні 1973 року.

1 січня Е.Кантільйо прибув у Гавану, де фактично здійснив військовий перевороті створив військову хунту. В країні встановилося двовладдя. Проте більша частина Куби була вже в руках повстанців, а у Гавані діяла урядова хунта. Ф. Кастро закликав народ продовжити революцію. 1 січня з ініціативи "Руху 26 липня" і НСП почався загальний страйк. Урядові війська були блоковані. 2 січня в Гавану урочисто увійшли загони найближчих соратників Кастро - К. С'єнфуегоса і Е. Че Гевари.

8 січня головнокомандувач на чолі Повстанської армії вступив до столиці. Над Гаваною лунав дзвін церков, з порту линули гудки. Натовпи на вулицях вигукували: "Фідель! Фідель! Фідель!"

Увечері 8 січня у військовому містечку "Колумбія" Ф. Кастро виголо­сив промову перед багатотисячним зібранням. Він заявив: "Народ виграв цю війну. її виграв народ і ніхто інший. Я кажу про це, щоб хтось не поду­мав, що саме він або якась армія виграла її і тому ми віддаємо шану наро­дові. Першого січня ми тільки завоювали право розпочати революцію."

Захисники фіделістського режиму з метою його виправдання часто висувають тезу про те, що диктатура Кастро є породженням колишнього Радянського Союзу і саме він несе відповідальність за все, що коїться на Кубі. Така постановка питання з самого початку помилкова. Справедливим с те, що СРСР зробив усе, щоб підтримати новий кубинський режим. За свідченнями західних аналітиків політичного феномену Ф.Кастро, він міг стати ким завгодно-комуністом, соціалістом, фашистом, монархістом, анар­хістом, католиком чи буддистом - в залежності від кон'юнктури. Імідж "ро­мантичного революціонера", "соціального експериментатора", який помил-вся у виборі шляху, але в принципі такого, що вірив у соціалізм, - не більше, ніж легенда. Відомо, що у молоді роки Ф.Кастро починав свою діяльність у дрібнобуржуазній партіїї "Ортодоксів", яка сповідувала одвертий антико-мунізм, у роки повстанської боротьби проти Батісти у нього склалися осо­бисті неприязні стосунки з комуністами , а після захоплення влади Кастро застосував репресії проти компартії, заборонив її діяльність і створив зго­дом свою власну комуністичну партію.

Таким чином, кубинська революція, яку за характером можна кваліф­ікувати як нацюнально-демократичну, готувалася й відбулася вона у відпов­ідності з традиціями кубинської національно-визвольної боротьби, а не в руслі світової соціалістичної революції, як стверджували багато років ра­дянські кубинологи. Фідель Кастро і його соратники були насправді людь­ми, які керувалися ідеалами національного визволення і пошуками добро­буту для свого народу. Партизанську війну і революційну боротьбу підтри­мали широкі верстви населення цієї країни.