Київська держава в період пол. єдності ІХ-ХІІ ст. полит едность единение киевской державы 882 рюриковичи

1. Київська держава в період пол. єдності ІХ-ХІІ ст.

Утворення держави Київська Русь літописна традиція пов'язує з іменем князя Олега. Відомості про Олега здебільшого є легендарними, а не історично достовірни­ми. Залишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів. З літописів відомо, що у 882 р. Олег силою підкорив Київ, вбивши київських князів Аскольда та Діра і тим самим об'єднавши два державотворчі центри у Східній Європі: Славію (Ладога, Новгород) і Київ, Ці міста були головними на торговельному шляху з «варягів у греки». Заволодівши Києвом, він намагався поширити свою владу на сусідні племена: сіверян, древлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів, словен. Поширивши вла­ду на ці території (тобто право на збір данини), вступив у конфлікт з хозарами, які не бажали мати сильного против­ника на своїх кордонах і втрачати джерело надходження невільників і прибутків від транзитної торгівлі. Щоб закріпитись у Києві і домогтись міжнародно­го визнання, він здійснив походи на Константинополь (907, 911) і уклав вигідні торговельні угоди.

Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912-945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одружується із псковитянкою Ольгою. Як і його по­передники, він утверджував свою владу, здійснюючи по­ходи на сусідні племена, Візантію, хозар. Але його успіхи були мінімальними. Зміцнивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Пограбувавши багаті волзькі міста хозар, Ігор під час збирання данини з підвладних племен (древлян) потра­пив у засідку і загинув. Древляни, що повстали проти ньо­го, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину.

Ставши на престол по смерті свого чоловіка Ігоря, Ольга (945-964) показала себе гнучким і розумним полі­тиком. Конфлікт з древлянами виявив усю недосконалість управління державою. Помстившись древлянам (Ольга наказала спалити їхнє місто Іскоростень) і тим самим за­свідчивши свою владу, вона провела реформи, спрямова­ні на запобігання таких конфліктів у майбутньому. Княги­ня Ольга упорядкувала систему збирання данини (ство­рювались спеціальні укріплені пункти (становища), в яких представники княгині приймали данину за визначеними розмірами - «уроками»). Вона заклала основи для ство­рення державного апарату. У ключових містах держави влаштовувались спеціальні опорні пункти, де зосереджу­валась адміністративна та судова влада княгині. На відміну від своїх попередників, княгиня Ольга зов­нішньополітичні проблеми намагалась вирішувати мирни­ми засобами. Так, у 957 р. вперше в історії Київської Русі відбувся офіційний візит глави держави - княгині Ольги - до столиці Візантійської імперії Константинополя.

У 964 р. на чолі держави стає Святослав, який насампе­ред був князем-воїном. Майже все своє коротке правлін­ня він провів у постійних походах і війнах. Головним своїм завданням Святослав вбачав знищення Хозарського каганату, який здійснював набіги на слов'янські племена і кон­тролював важливі торговельні шляхи по Волзі, Дону. У 964 р. Святослав розпочав свій похід на Схід, у результаті якого ним було підкорено в'ятичів, волзьких булгар, розгромлено Хозарський каганат і знищено його столицю Ітіль. Після цього він продовжив свій похід з метою підкорення Північного Кавказу. Цей похід мав далекосяжні наслідки для Київської Русі: з одного боку, був відкритий шлях для подальшого освоєння слов'янами північно-східних земель, а з іншого, знищивши каганат, він відкрив шлях у причорноморські степи кочовим народам з глибини Азії. Першими з них були печеніги.

Починаючи з 968 р., Святослав основну увагу зосере­див на Балканах, де велася гостра боротьба між Візантією і могутнім Болгарським царством. У цій війні він висту­пив на боці Візантії. Його похід у Болгарію був успішним. Святославу вдалося заволодіти багатими придунайськими землями. Зрозумівши їх вигідне розташування, він на­магається перенести туди центр своєї держави. Загроза пе­ченігів змушус його тимчасово повернутися до Києва, але, відвернувши її, він знову повертається до Болгарії. Поява нового агресивного сусіда на своїх кордонах не влашто­вувала Візантію. Імператор Цимісхій розпочинає війну зі Святославом і примушує його відмовитися від своїх планів облаштуватись на Дунаї. Під час повернення з важ­кого походу на Святослава біля дніпровських порогів на­пали печеніги і вбили його.

Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі пе­реміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князювання його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини полі­тичної могутності й стабільності, економічного і культур­ного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого Історики виділяють у другий пері­од історії Київської Русі (978-1054 рр.).

За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східносло­в'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 р.), в'ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язич­ництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 р., переконавшись у віджилості старої віри, запро­вадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади міс­цеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посад­никами, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіаль­ний, що є однією з найважливіших ознак справжньої дер­жави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, -«Закон земляний». Володимир піклував­ся про охорону державних рубежів, давши відсіч агресив­ним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних відносинах Русі від­водилося, як і раніше, Візантії. У 988 р. Володимир допо­міг візантійському імператорові Василію приборкати бун­тівних феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на до­помогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру, принцесу Анну. В останні роки X ст. Володимир зосере­див зусилля на боротьбі з кочівниками-печенігами, що за­грожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти печенігів і перемагав їх. Літопис замовчує про останні 15 років жит­тя князя. Але з іноземних джерел відомо, що Анна помер­ла 1011 р. і князь одружився з германською принцесою.

Після смерті князя Володимира Великого між його си­нами почалася кривава війна за владу У ній загинули Бо­рис і Гліб. У 1019 р. у битві на р. Альті Ярослав переміг свого головного суперника - пасинка Володимира Свято-полка, прозваного за вбивство братів Окаянним. З братом Мстиславом Ярослав у 1026 р. уклав угоду, за якою вони розділили по Дніпру Південну Русь. Ярослав отримав Правобережжя з Києвом, Мстислав - лівобережжя з Чер­ніговом. По смерті Мстислава (1036 р.) Ярослав став, за словами «Повісті временних літ», «самовладцем Руської землі».Ярослав Мудрий князював у Києві 35 років (1019-1054 рр.). Він ще послідовніше й глибше продовжив дер­жавотворчу політику свого батька. Головну увагу Яро­слав приділяв внутрішнім проблемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. 1036 р. він розбив і назавж­ди відкинув від Києва печенігів, десь у цей же час відвою­вав у Польщі червенські міста і Белзьку волость, здійснив успішні походи проти ятвягів і литви. Для захисту захід­них рубежів держави київський князь заснував над р. Ся­ном місто Ярослав, підкорив племена чуді, на березі Чуд­ського озера заклав місто Юр'їв (християнське ім'я Яро­слав - Юрій, Георгій). З розіромом печенігів південні кор­дони Київської Русі на Правобережжі відсунулися від р. Стугни до Росі приблизно на 100 км. На Росі було збудовано Юр'їв (сучасна Біла Церква) та інші міста-фор-теці. Київська Русь стала найбільшою державою в Європі: ЇЇ кордони простягалися від Волги до Карпат і від Росі до Балтійського моря.

Могутність Київської держави була визнана всією Єв­ропою, і правлячі династії почали вступати з родиною київ­ського князя у шлюбні відносини. Самого Ярослава Муд­рого прозвали «тестем Європи». Його дружиною була доч­ка шведського короля Інгігерда (Ірина). Сестра князя Добронега - дружиною польського князя Казиміра. Одна його дочка - Анна стала французькою королевою, друга, Єлизавета, - норвезькою, третя, Анастасія, - угорською. Син Ярослава Всеволод одружився з дочкою візантійсь­кого імператора Костянтина Моиомаха Марією; від нього шлюбу народився майбутній київський князь Володимир Мономах.

Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне «місто Ярослава», головною окрасою якого стали Золоті ворота та Софіївський собор. У 1051 р. на схилах Дніпра було засновано Печерський монастир -майбутній центр утверджен­ня християнства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час нараховувалось 40 церков. Із розвосм християнства Ярослав у 1051 р. призначив київським митрополитом ви­датного письменника русича Іларіона. Тим самим була по­слаблена залежність Русі від візантійського імператора.З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до кни­жок і науки його й прозвали Мудрим. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язане створення першого літописного зво­ду 1037-1039 рр. та першого писаного зводу законів-«Руської правди». Об'єднання звичаєвих правових норм у збірник законів вважається однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого.Нині відомо понад 100 списків «Руської правди». Біль­шість дослідників поділяють їх на три редакції: коротку, поширену і скорочену. Складається «Руська правда» з «Правди Ярослава», або «Найдавнішої правди» (її дату­ють 1016 р., коли вона була дана Ярославом новгород­цям), «Правди Ярославичів» (датують 1072 р.) і окремих законодавчих постанов. «Правда Ярослава» дороблялася й остаточно запроваджена 1036---1037 рр. під назвою «Суд Ярослава Володимировича». Разом з «Уставом Володи­мира Всеволодовича» (Мономаха) вона складає Пошире­ну редакцію «Руської правди». Скорочена редакція роз­глядається здебільшого як найпізніша, створена шляхом вилучення застарілих норм із Поширеної редакції у XIV-XV ст. Кожна з редакцій «Руської правди» відбиває пев­ний ступінь зрілості феодальних відносин, що в цілому дає змогу характеризувати цю збірку як пам'ятку феодаль­ного права. Закріплюючи в офіційному документі норми звичаєвого права і, таким чином, суттєво обмежуючи фео­дальну сваволю, «Руська правда» загалом увічнювала фео­дальну нерівність, усебічно захищала інтереси і власність феодалів, створювала умови для закабалення феодально залежного населення. Коли за вбивство селянина платило­ся 6, то за князівського дружинника - 80 гривень. Однак законодавець певною мірою дбав і про права «низів», зок­рема захищав від господарської сваволі закупів, не допус­кав протиправного обернення їх на холопів тощо. Основ­ним об'єктом захисту стало життя, тілесна недоторканість людини, хоч і різна за ЇЇ фінансовою оцінкою. На відмінувід багатьох аналогічних європейських юридичних пам'я­ток (так званих «варварських правд»), «Руська правда» не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних покарань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрої"©, вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. «Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвиткові суспільства, поступі державності і формуванні державного управління. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в один ряд з головними країнами середньовічного світу - Візантісю та Германською імперією; та його сини не змогли підтрима­ти державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 р., залишив­ши заповіт. У ньому він визначив систему престолонаслі-дування, яка мала б усунути загрозу боротьби за владу між його нащадками. В основу системи було покладено принцип вікового старшинства, коли на зміну померлому князю приходив його брат, а згодом і син. Таким чином, майже кожному князеві гарантувалося перебування на київському престолі. Ще за свого життя Ярослав запові­дав київські землі старшому сину Ізяславу, чернігівські -Святославу, переяславські - Всеволоду, Володимирсько-Волинські - Ігорю, Смоленські - В'ячеславу.

Ізяслав, Святослав і Всеволод об'єднали зусилля, щоб спільно підтримувати велич держави і встановлений лад. Цей союз (триумвірат) проіснував 15 років. Спільними діями вони вирішували питання про переміщення молод­ших братів з одного уділу в інший, поклали край спробі полоцького князя вийти з-під влади Києва, відбили пер­ший напад половців на Русь.

Поштовхом до розпаду союзу братів стала поразка на р. Альті їхніх дружин від половців та київське повстан­ня 1068 р., в результаті якого Ізяслава було вигнано з міста. Повстанці проголосили князем Всеслава - полоцького кня­зя, який перебував у полоні після захоплення його земель трьома братами. Але йому не вдалось утриматися на київ­ському престолі. У 1069 р. за допомогою поляків у Київ повернувся Ізяслав.

Спроба відновити міць князівської влади була здійсне­на під час наради князів у Вишгороді (1072 р.). Тут було прийнято «Правду Ярославичів», новий звід законів Ки­ївської Русі, який мав закласти юридичну основу під нові реалії.

Однак уникнути конфліктів не вдалося. Вже наступно­го року Святослав разом із Всеволодом виганяють Ізя­слава з Києва. Святослав, ставши київським князем, за ко­роткий термін домігся визнання своєї влади, але смерть перешкодила здійсненню його намірів. У 1078 р. Ізяслав повернувся до Києва. За допомогою Всеволода він позба­вив синів Святослава влади і знову об'єднав під своєю владою Русь. Проти Святослава та Всеволода зі зброєю виступив Олег Святославич. Хоч він зазнав поразки, в бою загинув і Ізяслав. Київським князем став Всеволод, якому крім боротьби з половцями, весь час доводилось вести бо­ротьбу з племінниками та князями-ізгоями, які спиралися на підтримку половців, розорюючи Руську землю.

Після смерті Всеволода (1093 р.) боротьба за владу розгорілася 3 новою силою. Щоб покласти край князів­ським чварам та організувати боротьбу з половцями, було скликано з'їзд князів у Любечі. На нього прибули найвпливовіші князі (Святополк Ізяславович - київський князь, переяславський князь Володимир, Давид Ігоревич -волинський князь, Василько Ростиславич - терсбовлянсь-кий князь, Давид Святославич - чернігівський князь, Олег Святославич - новгород-сіверський князь), які вирішили припинити між собою міжусобні війни, заклали нову сис­тему престолонаслідування («Хай кожний тримає отчину свою»), домовилися про спільний похід проти половців. Постанови з'їзду були скріплені спільною клятвою кня­зів. Але вже наступного року Давид Ігоревич осліпив те-ребовлянського князя Василька Ростиславича, вимагаючи від нього батьківську вотчину. Незважаючи на цей при­крий випадок, постанови Любенького з'їзду на певний час припинили чвари князів. Нова система престолонасліду­вання сприяла зміцненню окремих земель, а згодом і їх відокремленню.

Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, сина Всеволода Ярославича і Марії-Анастасії, дочки візантійського імператора Костянтина Мо-номаха, - Володимира Мономаха (1053-1125), прозвано­го так за родовим ім 'ям матері). Існує легенда, що Костянтин Мономах прислав йому символи царської влади - берло та корону, так звану шапку Мономаха. Все його життя пройшло у безперервних війнах (він здійснив 83 великі походи і багато менших).

У 1078-1094 рр. Володимир князював у Чернігові, потім - у Переяславі.

За його пропозицією у 1103 р. князі здійснили спіль­ний похід проти половців. У битві біля острова Хортиця було вбито 20 половецьких ханів. Великі походи руських князів у 1107, 1109,1111 рр. теж закінчилися перемогою.

Коли у квітні 1113р. київський князь Святополк по­мер і київський простолюд почав грабувати двори лихва­рів, київське боярство запросило до Києва «на стіл отчий і дідній» В. Мономаха. Оскільки князь вагався, до Пере­яслава приїхало друге посольство, яке змалювало небез­пеку, що у випадку продовження народних хвилювань мог­ли постраждати двори вдови-княгині та бояр, монастирі.

Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя. Було розроблено «Статут Володимира Мономаха», який став доповненням до «Руської Правди». Нові статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників.

Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125 рр.) востаннє об'єднав під своєю владою біль­шу частину Русі - землі Київську, Переяславську, Смо­ленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгород­ську, Ростово-Суздальську. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського князя визнавали на­віть чернігівські та галицькі князі. Після його смерті Київ­ська Русь остаточно розпалась.

Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно впли­нули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будова­ми прикрасилися міста. Під Києвом споруджено дерев'я­ний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літера­турний твір «Повчання дітям».