Іспанія у 2 пол. ХХ ст. Економічний та політичний розвиток у 50—70-х роках. Крах франкістського режиму испания 2 я половина 20 века франкистский режим

30. Іспанія у 2 пол. ХХ ст.

Економічний та політичний розвиток у 50—70-х роках. Крах франкістського режиму

Державний контроль та протекціонізм, сис­тема автаркії, державні субсидії в енергети­ку та інші галузі важкої промисловості сприяли швидкому економічному відродженню Іспанії у 50-ті роки. У 1951 — 1958 рр. щорічний приріст виробництва продукції становив 8 %. Проте уже з 1959 р. намітилися кризові явища в еко­номіці. Автаркія на той час себе зжила. Незважаючи на появу нових галузей (автомобілебудування, тракторобуду­вання, електроніка, суднобудування, нафтохімія), Іспанія значно відставала від розвинутих демократичних країн Західної Європи. Відсталим було й сільське господарство, що базувалося на старих, рутинних методах праці. Сотні тисяч селян змушені були залишати свої господарства і на правах "гастарбайтерів" шукати роботу в ФРН та інших роз­винутих країнах. Цілі райони країни обезлюдніли. За рівнем промислового виробництва Іспанія на початку 60-х років займала тринадцяте, а сільського господарства — п'ятнадця­те місце в Європі.

За таких умов на допомогу прийшов Міжнародний банк реконструкції та розвитку, який спільно з іспанськими еко­номістами розробив "план стабілізації" — план виходу Іспанії з економічної кризи. Він передбачав поступову ліквідацію контролю за імпортом та експортом, лібе­ралізацію торгівлі, здійснення режиму суворої економії, стабілізації цін, зниження курсу песети щодо долара, дозвіл на вивезення прибутків та валюти за кордон, створення сприятливих умов для капіталовкладень. З метою реалізації "плану стабілізації" США у 1959 р. надали Іспанії кредити загальною сумою 546 млн дол., що сприяло зміцненню позицій її промислових та фінансових компаній. На зміну жорсткому державному регулюванню приходила ринкова система. А вона підривала основи диктатури.

Зміцнення ринкової економіки за "планом стабілізації" об'єктивно ставило питання про поглиблення лібералізації політичної системи. Буденним явищем для країни стали страйки. У 1961—1962 рр. страйки студентів Мадріда та Бар­селони і шахтарів Астурії сколихнули всю країну. Студенти вимагали розпуску фалангістського студентського союзу, а робітники — ліквідації вертикальних профспілок (у фа­шистських та комуністичних країнах профспілки будувалися за вертикальним принципом, тобто їхніми членами були не тільки рядові робітники, а й представники адміністрації аж до міністрів включно. Такі профспілки перебували під цілковитим контролем державних структур та правлячої монопартії — комуністичної чи фашистської). За таких умов франкістський режим змушений був відступати. Уряд пішов на підвищення зарплати, визнав право робітників на страйки.

Лібералізація дедалі більше проникала в суспільно-політичне життя, поступово розмивала диктаторський режим, закладала основи консенсусу та злагоди. Та й сам Франко виявився здібним учнем часу. Так, 19 липня 1951 р. в уряді бу­ли надані місця представникам правої опозиції. Перестав уживатися термін "фаланга". Розгорнулася "кампанія класо­вого миру". В 1959 р. у Долину полеглих було перенесено ос­танки заколотників і республіканців. На збудованому ме­моріалі викарбувано напис: "Ви всі боролися за Іспанію. Хто з Вас правий, хай розсудить Бог". Через 10 років було відмінено відповідальність за дії в період громадянської війни.

Американська допомога сприяла стабілізації господарської ситуації у країні. І в 60-х роках економічна кон'юнктура зали­шалася сприятливою. Посилились господарські зв'язки Іспанії зі США та країнами Західної Європи, песета стала конверто­ваною валютою. Зростала частка іноземного капіталу. Його приплив збільшився у десять разів. Майже 2 млрд дол. у 1961 р. приніс туризм. Валовий національний продукт у 60-ті роки щорічно зростав на 7,6 %. Прискорився процес станов­лення системи ДМК. Наприкінці 60-х років Іспанія стала індустріально-аграрною країною. У 1970 р. рівень промисло­вого виробництва збільшився у три рази порівняно з 1950 р. Відповідно зріс добробут населення. Суперечності в сус­пільстві переміщувалися в бік антифранкістської боротьби.

В обстановці позитивних зрушень поле лібералізації роз­ширювалося, і правлячі кола змушені були вдаватися до нових поступок. У 1965 р. прийнято рішення не вважати економічні страйки кримінальним злочином, проведена амністія полі­тичних в'язнів.

У січні 1967 р., після чергового референдуму набув чин­ності новий органічний закон, згідно з яким передбачалися вибори частини депутатів кортесів. Решта з них призначали­ся главою держави за рекомендаціями офіційних органі­зацій. Закон відновлював владу короля. 23 липня 1969 р. Франко визначив кандидатуру майбутнього короля Іспанії. Ним мав стати принц Хуан Карлос Бурбонський.

У зовнішній політиці Іспанії 60-х років було взято курс на зміцнення зв'язків зі США і НАТО. Водночас налагоджу­валися торговельні зв'язки з соціалістичними країнами.

З початку 70-х років посилювалася криза режиму Франко. Всередині правлячого франкістського ешелону загострилася боротьба між "твердими" і "ліберальними". Перші обстоюва­ли жорсткі форми правління, другі наполягали на проведенні реформ, які сприяли б входженню Іспанії до інтегрованої Європи. "Ліберальні" спиралися на міцніючий анти-франкістський опозиційний рух. Відбулося розширення соціально-політичної бази боротьби з диктатурою. Неприми­ренних противників франкізму — комуністів і соціалістів — підтримали християнські демократи, ліберали і монархісти. Антифранкістські настрої поширювалися також серед части­ни християнських священиків.

Після смерті Франсіско Франко (20 листопада 1975 р.) Ху­ан Карлос був проголошений іспанським королем. Процес відходу від диктатури був обережним і повільним. Главою першого післяфранкістського уряду став поміркований пред­ставник "бункера" (так називали "твердолобих" прихильників каудільйо) К. Аріас Наварро. Розпочався демонтаж диктаторсь­кого режиму. З тюрем були звільнені антифашисти. 1 липня 1976 р. уряд очолив реформатор, один із лідерів партії Союз демократичного центру (СДЦ) Адольфо Суарес Гонсалес — 44-річний адвокат. З його іменем пов'язують "мирний пе­рехід" від диктатури до демократії в Іспанії. У липні 1976 і бе­резні 1977 р. були проведені амністії. У грудні усунено від своїх посад орієнтованих на "бункер" керівників служб безпеки і поліції. У квітні 1977 р. розпущено символ авторитарної вла­ди — партію "Національний рух", а в липні — кишенькові "вертикальні" синдикати. Водночас були легалізовані сили ан­тифранкістської опозиції — Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП) і Комуністична партія Іспанії (КПІ). Уряд Суа-реса виніс на всенародний референдум закон про політичну реформу. її схвалення забезпечило легітимність процесові пе­ребудови політичної системи Іспанії. Зі смертю Франко завер- ) шився трагічний період у житті іспанського народу.         

Іспанія у перші роки після Франко. Специфіка переходу до демократії

Від середини 70-х років розпочався поступо­вий, але неухильний процес переходу Іспа­нії до демократії. Прихильники колишнього режиму здій­снили кілька спроб повернути владу шляхом заколотів (1978, 1981). їх підтримувала армія, на рахунку якої за останні 150 ро­ків було 30 путчів.

15 червня 1977 р. відбулися перші вільні вибори. Перемо­гу на них здобула виборча коаліція Союз демократичного центру, яка об'єднала противників франкізму і представ­ників центристських сил.

А. Суарес висунув ідею "національного консенсусу", яка дістала широку підтримку загалу. В жовтні 1977 р. відбулося підписання так званого пакту Монклоа (від назви урядової резиденції). Ним передбачалося здійснення низки політич­них та економічних заходів для "транзитного переходу" до демократії (встановлення парламентського контролю над ЗМІ, реорганізація служб правопорядку, демократизація си­стеми соціального забезпечення й освіти, визначення стату­су державних підприємств, податкова реформа тощо). Доку­мент підписали всі представлені в парламенті партії: СДЦ, ІСРП,   КПІ,   Консервативний  народний  альянс  та  ін. Пізніше до пакту приєдналися профспілки, оскільки він пе­редбачав стримування інфляції та ліквідацію безробіття. "Пакт   Монклоа"   визначив   напрями   конструктивного співробітництва суспільних сил у сфері практики переходу до демократії. 31 жовтня 1978 р. на засіданні обох палат Ге­неральних кортесів — Конгресу депутатів і Сенату — був схвалений текст конституції, яка легітимувала парламентсь­ку модель правління. На загальнонаціональному референ­думі, що відбувся 6 грудня 1978 р., абсолютна більшість іспанців підтримала проект Основного закону, який став становим хребтом нової демократичної іспанської системи. Основний закон виписаний добротно і кваліфіковано, з ура­хуванням досвіду провідних демократичних країн. В Основ­ному законі визнається свобода підприємництва в рамках ринкового господарства, але водночас наголошується, що "публічні  власті  гарантують  і  охороняють її існування відповідно до загальних економічних вимог, включаючи не­обхідність планування" (ст. 38) — державного регулювання. Пост міністра оборони обійняв стійкий конституціоналіст — генерал-лейтенант Мельядо, який рішуче взявся за прове­дення військової реформи, оскільки франкістськи налашто­вана армія чинила опір, саботувала рішення демократичного парламенту.  29 січня  1981  р. уряд А.  Суареса пішов у відставку. 23 лютого, коли в Конгресі депутатів відбувався другий тур голосування по кандидатурі прем'єр-міністра від СДЦ Леопольдо Кальво Сотело, до залу засідань увірвалися гвардійці під орудою підполковника А. Техеро Моліна, які, погодивши свої дії з дивізійним генералом X. Мілансом дель Воском, мали намір здійснити державний переворот. При­значення королем цивільного військовим міністром було ли­ше приводом до насильницьких дій заколотників. Король негайно надіслав Мілансу дель Боску телекс такого змісту: "Той, хто повстає, готовий спровокувати — / він понесе за це відповідальність — нову громадянську війну... Наказую тобі по­вернути в казарми всі підрозділи, які ти привів у рух... В ім'я Іспанії, по-перше, і в ім 'я корони, по-друге, наказую тобі вико­нати все, що я тобі сказав". Загальнонаціональна маніфес­тація на захист демократії, конституції і свободи, в якій взя­ли участь 1,5 млн чол., наочно підтвердила прагнення іспанців остаточно покінчити з минулим. До відповідаль­ності було притягнуто 32 військовослужбовці. Ватажки військової змови отримали по 30 років тюремного ув'язнен­ня. Король і уряд чимало зробили для перебудови армії. Після Мельядо військовими міністрами призначалися лише цивільні особи. Розроблено кодекс прав і обов'язків військо­вослужбовців. Водночас відбувався процес деполітизації армії. Державна структура, що раніше служила диктаторові і фаланзі, була поставлена на службу народові, а не політич­ним партіям.

Демонтаж франкізму здійснювався як процес звільнення від нетерпимості, духу громадянської війни через суспільне примирення і дійсний консенсус. Так, державну пенсію по­чали отримувати всі, хто стояв по різні сторони барикад. Од­нак франкізм витіснявся повільно й обережно. Політичне керівництво країни добре розуміло, що спроба одним ударом покінчити зі старим режимом могла завершитися трагічно: генералітет, ніскільки не вагаючись, кинув би армію проти народу. Тому, взявши за правило гнучкість і обережність, во­но обрало шлях поступової зміни основоположних законів без їх формального порушення. Такої практики дотримува­лися всі іспанські демократичні уряди 80-х років, очолювані А. Суаресом, Л. Кальво Сотело, Ф. Гонсалесом... Зокрема, саме в період урядування соціаліста Ф. Гонсалеса (1982—1996 рр.) відбувся остаточний перехід від диктатури до демо­кратії, а модернізована Іспанія стала невід'ємною частиною демократичної Європи. Уряд соціалістів запровадив безплат­ну освіту і медичне обслуговування, відбувалася масштабна приватизація державної власності, надходження від якої за 14 років становили 1,5 трлн песет. Неабияку роль у напов­ненні державного бюджету відігравав туризм. Так, у 1982 р., коли Іспанію відвідало 42 млн туристів, прибутки від нього становили 6,4 млрд дол.

Попри окремі допущені помилки, реформи в Іспанії бу­ли добре пророблені, їх реалізація загалом відбувалася спокійно, без глибокого травмування основної частини іспанського суспільства. Країна поступово набула образу су­часної, зайняла гідне місце в європейському та світовому співтоваристві.

Водночас в іспанському керівництві зріло переконання, що тільки інтеграція в західні військові структури і механізми допоможе зжити в генеральському середовищі мікроб пут­чизму й гарантувати безпеку для Іспанії, що шлях у цивілізо­вану Європу лежить через НАТО та ЄЕС. Утім, такий підхід аж ніяк не завадив Іспанії проводити самостійну зовнішню політику на міжнародній арені і, зрештою, цілком себе ви­правдав. У травні 1982 р. Іспанія увійшла в НАТО, що стало для неї лікбезом у галузі демократії й сучасного військового будівництва для іспанського генералітету. Але тоді це викли­кало бурхливі протести частини електорату. По Іспанії про­котились багатотисячні антинатовські мітинги, у перших ря­дах яких був і соціаліст Хав'єр Солана — майбутній Генераль­ний секретар НАТО. Запевнивши іспанців, що Іспанія не братиме участь у військових структурах НАТО, Гонсалесу вдалося заручитися їхньою підтримкою щодо входження країни в НАТО. Ставлення іспанців до альянсу поступово змінювалося, і в 1998 р. здійснився остаточний вступ до цієї організації. А в 1986 р. Іспанія стала членом-учасником Європейського економічного співтовариства й, урешті-решт, перетворилась на органічну частину Західної Європи. Цей процес не був одностороннім. За останні 25 років країни Захо­ду вклали в Іспанію у вигляді прямої допомоги та інвестицій сотні мільярдів доларів.

Король Хуан Карлос — особа надзвичайно популярна. Іспанці переконані, що корона, як символ єдності і життєстійкості країни, не допустить ніяких акцій з боку сил, які хотіли б зупинити демократичний процес. Король не має монополії на владу. Без підпису голови Конгресу депутатів або прем'єр-міністра його декрети та укази не можуть набу­ти чинності. Державна скарбниця досить ощадливо субсидує королівський двір. Хуан Карлос — непересічна особистість: яхтсмен, вправний вершник, займається тенісом, дзюдо, ка­рате, пілотує суперсучасні винищувачі.

Іспанія у 80-ті роки

Реформації другої половини 70—80-х років полегшувались тим, що не вимагали карди­нальних змін у сфері економіки, пов'язаних з переділом власності. Йшлося лише про модернізацію економіки, її по­ступову інтеграцію у світове співтовариство. Основне за­вдання полягало у подоланні відсталості та виході з еко­номічної кризи, що вразила Іспанію у середині 70-х років. Іспанці, згуртовані "пактом Монклоа", з розумінням поста­вилися до жертв, пов'язаних із стабілізацією економіки, заради майбутніх успіхів. Самі ж реформатори ніколи не забували про те, що тільки забезпечення високого рівня платоспроможності населення створює реальні умови для швидкого піднесення економіки. У цілому ж період оздоров­лення економіки був скорочений завдяки тому, що іспансь­кому урядові наприкінці 70-х років удалося уникнути різко­го зниження рівня життя іспанського загалу.

У 80-ті роки в Іспанії відбулося зниження темпів еко­номічного розвитку. Однак уже наприкінці 80-х років приріст продукції виробництва помітно зріс і в 1988 р. становив 7 %. За багатьма важливими показниками (ВНП, загальний обсяг торговельного обороту, особисте споживання на душу насе­лення тощо) Іспанія наблизилася до розвинутих країн світу, а за деякими навіть випереджала їх. Так, за золотовалютними резервами (70 млрд дол.) вона займала друге місце у світі, а по забезпеченню ними імпортних операцій — перше.

Зовнішня політика іспанського уряду 80-х — першої по­ловини 90-х років здійснювалася в контексті західноєвро­пейського зовнішньополітичного курсу: Іспанія виступала проти ракетно-ядерної політики СРСР в Європі, засуджува­ла радянське вторгнення в Афганістан. Останні колонії Іспанія втратила ще в першій половині 70-х років.

Національна проблема

У внутрішньому житті Іспанія зіткнулася з проблемами національного характеру. Іспанія етнічно неоднорідна країна. її населяють кастільці — власне іспанці, каталонці та галісійці зі своїми мовними особливостями, баски, які не мають спільних етнічних ко­ренів з жодним народом. Іспанська історія (тривале пану­вання маврів) сприяла формуванню традиційно сильного регіоналізму.

Іспанські реформатори після Франко добре усвідомлюва­ли, наскільки важливою для Іспанії є національна проблема. Уже в 1977 р. Суарес створив особливе міністерство у спра­вах регіонів. У статті 2 Основного закону зафіксовано: "Кон­ституція основана на непорушній єдності іспанської нації, єдиної і неподільної батьківщини всіх іспанців, вона визнає і гарантує право на автономію для національностей і регіонів, що складають її, а також солідарність між ними". Проте неоднаковий рівень автономії, наданої Країні Басків і Каталонії (більше самоврядування), й Андалузії, Галісії та Валенсії (менше самоврядування), призвели до активізації "автономістських сил". У 1980 р. уряд Суареса почав виправ­ляти становище, надавши широку автономію Андалузії. Хо­ча в цілому демократизація країни сприяла ослабленню се­паратизму, все ж автономістські тенденції не зникли. У 1990—1991 рр. хвиля націоналістичних рухів захлеснула Бас-конію і Каталонію — індустріально розвинуті і досить благо­получні в соціальному відношенні. Час від часу терористич­ними актами нагадує про себе ЕТА (Асоціація борців за свободу Басконії), котра вперше заявила про себе ще на­прикінці 60-х років. її ідеологія — суміш націоналістичних вимог, ультралівих доктрин і католицького фундамен-талізму. На перший план ЕТА висуває вимогу незалежності і побудову соціалістичної держави басків, в межі якої мають увійти населені цією народністю території провінції Наварра і навіть райони південної частини Франції. Тероризм ЕТА уже забрав більше як 800 життів. Діяльність ЕТА вносить серйозний дисонанс у розмірений ритм життя іспанського суспільства, що європеїзувалося і хоче спокою. Як результат поступово скорочувалася соціальна база баскського сепара­тизму. Якщо у 80-х роках за політичне представництво ЕТА, партію "Еррі Батасуна" віддавали свої голоси 15 % басків, то сьогодні — лише 7,5 %. Баски дедалі більше усвідомлюють: вихід з Іспанії — це проблеми економічного розвитку і зни­ження рівня життя. Разом з тим доброю прикметою сучасної Іспанії, пов'язаною з поглибленням демократії в усіх сферах життя, є припинення діяльності багатьох інших екстре­містських організацій.

Внутріполітичний та економічний розвиток Іспанії у 90-х роках XX — на початку XXI ст.

Характерною особливістю життя країни в першій половині 90-х років була нерівно­мірність економічного розвитку. У 1991 — 1992 рр. спос­терігався застій в економіці, а в 1993 р. — навіть спад вироб­ництва. Порівняно з 1992 р. ВВП скоротився на 1 %. Однією з причин цих негараздів іспанці вважають зростання ко­рупції в найближчому оточенні глави уряду соціалістів Феліпе Гонсалеса. На сторінках іспанської преси замиготіло слово "соборно" (хабар). Спалахнули грандіозні скандали з викриттям корупції в урядових колах, у яких були замішані міністри, президенти банків, великих державних компаній. Водночас через ухилення впливових осіб від сплати податків страждав бюджет. Однак порушені справи так і не були до­ведені до кінця.

З березня 1996 р. на позачергових виборах ІСРП зазнала поразки. До влади прийшла консервативна Народна партія на чолі з Хосе Марія Аснаром. Причиною поразки соціа­лістів, на думку самих іспанців, стало суспільне перенапру­ження. Надмірні жертви в ім'я модернізації країни призвели до зниження рівня життя, збільшення безробіття. Сюди ж додалася корупція партійної верхівки ІСРП і високих дер­жавних чиновників.

Уряду Хосе Аснара вдалося знизити інфляцію та банківську ставку, яка наблизилась до середньоєвропейсько­го рівня, що стимулювало зростання капіталовкладень. ВВП у 1997 р. становив 580 млрд дол., а частка Іспанії у світовій продукції — 1,5 %. Поліпшилось становище з внутрішніми боргами. Останнім часом партія Аснара змістилася до цент­ру. З партії були виключені прибічники застосування на­сильницьких методів у політичній боротьбі (діалектики "ку­лаків та пістолетів"). Аснар запевнив профспілки, що життєвий рівень трудящих не буде знижений. А наприкінці травня 1997 р. було підписано угоду між профспілками і об'єднаннями підприємців, у якій передбачалося застосу­вання економічних важелів для зменшення безробіття. Уго­ду називають новим "пактом Монклоа". Значні повнова­ження були надані автономіям. Водночас було поставлено питання про відміну загальновійськової повинності і переве­дення армії на професійну основу. У січні 1999 р. Іспанія вступила до Європейського економічного та валютного сою­зу, у 2002 р. слідом за іншими західноєвропейськими країна­ми ввела нову грошову одиницю — євро.

Консерватори зарекомендували себе як прихильники но­вацій. Вони активізували роздержавлення власності. Лише в 1997 р. надходження від приватизації становили 1,6 млрд пе­сет. Держава продовжила розпродаж своєї частки у багатьох компаніях (телекомунікаційна "Телефоніка", енергетична "Ендеса"). При цьому держава дотримувалася курсу на роз­порошення власності у стилі народного капіталізму. Так, кількість власників акцій тієї ж "Телефоніки" сягнула 1,4 млн. Джерелом внутрішніх інвестицій стали іспанські банки.

Водночас вібувався процес транснаціоналізації іспансь­кої економіки. Та ж "Телефоніка" об'єдналася з "Бритіш те-лекомунікейшнз" та американською компанією "Ем-Сі-Ай" і утворила компанію "Консерт". Значна частина акцій іншої компанії телезв'язку — "Ретевізіон" — належить німецьким та італійським компаніям. Обидві іспанські компанії займа­ють солідні позиції у телезв'язку латиноамериканських країн.

Модернізація, таким чином, здійснювалася не тільки за­вдяки новим технологіям і новій техніці, а й пошукам нових форм господарювання в системі економічної демократії. Це засвідчує стан справ у енергетиці. "Електричний протокол", що набув чинності в січні 1998 р., передбачав передачу енер­госистем нового покоління тим, хто зможе зменшити собівартість електроенергії, оскільки від цього залежить кон­курентоспроможність продукції. Лібералізація енергоринку надала можливість вибирати постачальників електроенергії.

Пошук урядом Хосе Аснара важелів економічного успіху, довіра до нього громадян Іспанії забезпечили консерва­тивній Народній партії чергову перемогу на парламентських виборах 12 березня 2000 р. Партія Аснара здобула 183 манда­ти із 350. Головні завдання, що їх ставить перед собою новий уряд Аснара — це боротьба з тероризмом і вирішення про­блеми зайнятості (уже в 2001 р. безробіття скоротилося май­же на 6 % порівняно з 2000 р.). Загальне погіршення госпо­дарської кон'юнктури у світі на початку XXI ст. не обійшло й Іспанію. І хоча темпи зростання виробництва у 2001 р. де­що сповільнилися (2,8 % проти 4,1 % у 2000 р.), однак Іспанія перебувала у кращому становищі порівняно з інши­ми європейськими країнами.

Найбільш розвиненими галузями іспанської економіки є машинобудування, автомобіле- і суднобудування, електро­технічна та хімічна промисловість. Водночас Іспанія — вели­кий виробник вина, цитрусових, пшениці й рису. 1/10 час­тину ВВП становлять прибутки від туризму.

Іспанія, обравши вільну ринкову економіку, не тільки відкрилася світові, а й здійснює економічну політику завою­вання ринків у Європі та світі високоякісною і дешевою продукцією. Іспанія — заможна країна. Близько 70 % насе­лення становить середній клас. Середньомісячний дохід на душу сягає 2 тис. доларів. Іспанія ставить завдання до 2010 р. досягнути цілковитої зайнятості, а в перспективі — приєдна­тися до "великої сімки" найбільш розвинутих країн світу.